Уривок з книжки «Цивілізація. Як Захід став успішним» Ніла Ферґюсона

Конкуренція. Абияке царство

Цивілізації — це складні утворення. Упродовж століть вони можуть розквітати в осерді могутності й процвітання. Та згодом, найчастіше несподівано, їх може поглинути хаос.

Династія Мін у Китаї з’явилася 1368 року, коли воєначальник Юаньчжан узяв собі нове ім’я Чжу, що означає «велика військова сила». Ми вже зрозуміли, що більшу частину наступних трьохсот років Китай династії Мін був за всіма мірками найвитонченішою цивілізацією світу. Проте згодом, у середині XVII століття, його розвиток припинився. Не слід перебільшувати його попередню стабільність.

Зрештою, Чжу Ді став наступником свого батька Чжу лише після громадянської війни та усунення з престолу законного спадкоємця — сина свого старшого брата. Але криза середини XVII століття, безперечно, виявилася найбільшим крахом. Політичні чвари посилила фінансова криза, а падіння вартості срібла підірвало реальні надходження від податків. Різке похолодання, голод та епідемії спричинили повстання в країні і зовнішні вторгнення. 1644 року Пекін здався на милість ватажка повстанців Лі Цзичена. Рятуючись від сорому, останній імператор династії Мін поліз у зашморг. Цей драматичний перехід від конфуціанської рівноваги до анархії тривав трохи більше десятиліття.

Наслідки краху династії Мін стали руйнівними. У 1580–1650 роках конфлікти та епідемії скоротили китайське населення на 35–40 %. У чому ж причина цього краху? Відповідь криється в тому, що внутрішні зміни були смертельними, надто ж для складного й перенаселеного китайського суспільства. Система Мін створила високу рівновагу, яка зовні вражала, але була внутрішньо хиткою. Село могло прогодувати величезну кількість людей, але лише завдяки глибоко статичному соціальному ладу, що чинив опір нововведенням. Це була своєрідна пастка. І коли відбулися невеличкі зміни, пастка закрилася. Не існувало жодної змоги врятувати становище шляхом втручання. Щоправда, чимало вчених намагалися показати Китай династії Мін як суспільство процвітання з потужною внутрішньою торгівлею та динамічним ринком коштовностей. Однак нещодавнє китайське дослідження доводить, що в епоху Мін зростання доходу на душу населення припинилося, а резервний капітал насправді скоротився.

На противагу цьому, зі зростанням населення Англії наприкінці XVII століття морська експансія відігравала життєво необхідну роль у виході країни з мальтузіанської пастки. Трансатлантична торгівля дала наплив нових поживних речовин, як-от картопля та цукор — один акр (0,4 гектара) цукрової тростини давав стільки ж енергії, скілький й дванадцять акрів (4,8 гектара) пшениці, — а також удосталь тріски й оселедця. Колонізація відкрила можливості для еміграції надлишкового населення. Із часом цей ефект призвів до підвищення продуктивності праці, зростання доходів, покращення якості харчування і навіть до збільшення зросту англійців.

Розгляньмо долю іншого острівного народу, який, як і англійці, жив поза берегами Євразії. Якщо англійці агресивно спрямували свої зусилля за межі країни, заклавши основи процесу, який можна справедливо назвати «англобалізацією», то японці обрали протилежний шлях — політику жорсткої ізоляції (сакоку), запроваджену сьогунатом Токуґава після 1640 року. Усі можливі зв’язки із зовнішнім світом були заборонені. В результаті Японія втратила всі переваги, пов’язані зі швидким зростанням рівня світової торгівлі та міграції. Наслідки вражали. До кінця XVIII століття понад 28 % раціону англійських сільськогосподарських працівників складалося з продуктів тваринного походження, тоді як їхні японські колеги жили на монотонному споживанні 95 % зернових, переважно, рису. Ця харчова розбіжність пояснює помітне відставання, що посилилося після 1600 року. Середній зріст англійських в’язнів у XVIII столітті досягав 170 сантиметрів. Середній зріст японських вояків у той же період не перевищував 158 сантиметрів. У час, коли Схід впритул зіткнувся із Заходом, вони вже не могли подивитися один одному в очі як рівні.

Інакше кажучи, задовго до промислової революції невеличка Англія випередила великі цивілізації Сходу завдяки матеріальним перевагам торгівлі та колонізації. Політичний курс Китаю та Японії — відмова від зовнішньої торгівлі та інтенсивне вирощування рису — означав, що зі збільшенням населення зменшувалися доходи, а отже знижувалася якість харчування, зріст та продуктивність праці. Якщо сільськогосподарські культури занепадали або їх вирощування порушувалося, це спричиняло катастрофу. Проте англійцям пощастило навіть з їхніми «наркотиками»: здавна призвичаєні до алкоголю, у XVII столітті вони відходили від сп’яніння, тонізуючись американським тютюном, арабською кавою й китайським чаєм. Їх стимулювали кав’ярні, які стали частково кафе, частково біржами й клубами92. Китайці впали в летаргію опійних кімнат, однак їхні люльки набивав товар, проданий Британською Ост-Індською компанією.

Не всі європейські оглядачі визнавали, як Адам Сміт, «статичний стан» Китаю. 1697 року німецький філософ і математик Ляйбніц заявив: «Мені доведеться повісити напис на своїх дверях: “Інформаційне бюро відомостей про Китай”». У своїй книжці «Свіжі новини з Китаю» він радив: «необхідно відрядити до нас китайських місіонерів, які навчатимуть цілей і практики природного богослов’я так само, як ми посилали місіонерів до них для наставляння в релігії Одкровення». «Зовсім необов’язково піддаватися омані китайських чеснот, — стверджував 1764 року французький філософ Вольтер, — щоб визнати… що їхня імперія насправді краща за всі відомі в історії». Два роки по тому фізіократ Франсуа Кене оприлюднив книгу «Китайський деспотизм», яка вихваляла провідне місце сільського господарства в китайській економічній політиці.

Однак торговці й промисловці по той бік Ла-Маншу, несхильні ідеалізувати Китай задля прихованої критики власного уряду, збагнули реальність китайської стагнації. 1793 року перший граф Макартні, керівник місії до імператора Цянлуна, марно намагався переконати китайців відкрити свою імперію для торгівлі. Хоча Макартні демонстративно відмовився плазувати перед імператором, він привіз із собою розкішні дарунки — виготовлений у Німеччині планетарій, «найбільший і з найдосконалішим скляним об’єктивом з усіх досі виготовлених», а також телескопи, теодоліти, повітряні насоси, електричні машини та «великий апарат для пояснення та унаочнення принципів науки». Проте старого імператора (йому було вісімдесят років) і його фаворитів не вразили ці дива Західної цивілізації:

Встановлено, що хист [до наук], якщо він взагалі існував, тепер повністю зник… [Подарунки] були… втрачені, ними не послуговуються невігласи-китайці… яким одразу ж після від’їзду посла [!] наказали згромадити їх у коморі Юаньмінюань [Старого Літнього палацу], де вони припадали пилом. Не кращою була доля різних зразків елегантності й мистецтва, представлених добірними виробами британських мануфактур. Враження, яке справляють ці зразки на уми придворних, приписується винятково заздрості… Таку поведінку можна, ймовірно, приписати тій державній політиці, що перешкоджає введенню нового.

Згодом імператор звернувся до короля Георга III із гордовитим указом: «Не існує нічого такого, в чому ми відчуваємо потребу, — заявив він. — Як ми ніколи не закладали багато крамниць для продажу дивних або геніальних речей, так нам не потрібні й вироби вашої країни».

Невдале відкриття Китаю Макартні найкраще символізувало зміщення світової влади зі Сходу на Захід, що почалося з 1500 року. Піднебесна, колись батьківщина винаходів, тепер перетворилася на абияке царство, вороже налаштоване до інновацій інших народів. Геніальний китайський виріб, годинник, повернувся в Китай видозміненим і вдосконаленим європейцями, зі значно точнішим механізмом, що складався із пружин і зубців. Сьогодні в Забороненому місті є ціла кімната з величезною імператорською колекцією механічних годинників. На відміну від зневажливого Цянлуна, його попередники одержимо колекціонували годинники, майже всі вони були виготовлені в Європі або європейськими майстрами, що проживали в Китаї.

Панування Заходу підтвердилося у червні 1842 року, коли канонерки королівського Військово-морського флоту Великої Британії піднялися по Янцзи до Великого каналу, щоб помститися ревному китайському чиновникові за знищення запасів опію. Китай мусив сплатити контрибуцію в розмірі 21 млн срібних доларів, відкрити п’ять портів для британської торгівлі та поступитися островом Гонконг. Слушна іронія полягала в тому, що це був перший із так званих «нерівноправних договорів», підписаних у Нанкіні, у храмі Цзинхай, побудованому на честь адмірала Чжен Хе та морської богині Мацзу, яка оберігала адмірала та його флот понад чотири століття тому.

У Китаї знову будують величезні кораблі, здатні обігнути земну кулю, вивантажити контейнери з виробленими в Китаї товарами і повернутися назад із сировиною, необхідною для забезпечення індустріальної економіки країни, що невпинно зростає. Коли я відвідав найбільшу в Шанхаї корабельню у червні 2010-го, мене глибоко вразила велика кількість кораблів, які там споруджували. Мої спогади про дитинство у Ґлазґо бліднуть порівняно з цим. На фабриках у Веньчжоу працівники виробляють костюми сотнями тисяч, а пластикові ручки — мільйонами. По Янцзи постійно курсують незліченні баржі, до верху завантажені вугіллям, цементом і рудою. Китай вже не повертається спиною до конкуренції, ринків, торгівлі. Відтепер це вже не так. Сьогодні адмірал Чжен Хе, надовго забуте втілення китайського експансіонізму, вважається у Китаї героєм. За словами найвидатнішого економіста-реформатора постмаоїстської доби Ден Сяопіна:

Країна, що прагне стати розвиненою, сьогодні не може дотримуватися політики зачинених дверей. Наші предки спробували на собі цей гіркий досвід. На початку династії Мін за правління Чжу Ді, коли Чжен Хе переплив Західній океан, наша країна була відкритою. Після смерті Чжу Ді династія занепала. Китай захопили. Якщо рахувати від середини династії Мін до Опіумних воєн, протягом 300 років ізоляції Китай зубожів, став відсталим і поринув у морок і неуцтво. Ізоляція — це не альтернатива.

Це переконливе прочитання історії (схоже на підхід Адама Сміта).

Якби тридцять років тому ви спрогнозували, що через півстоліття китайська економіка стане найбільшою у світі, вас звільнили би з роботи як фантазера. Але якби, повернувшись у 1420 рік, ви спрогнозували, що Західна Європа колись стане виробляти більше за всю Азію, а через 500 років пересічний британець буде удев’ятеро багатшим за пересічного китайця, до вас поставилися б як до божевільного. Такими були динамічні наслідки конкуренції у Західній Європі та гальмівні наслідки політичної монополії у Східній Азії.