Безбар’єрні громади. Досвід Бережанської та Томаківської ОТГ
Beta

Безбар’єрні громади. Досвід Бережанської та Томаківської ОТГ

Photo: depositphotos / sdm.production.studio.gmail.com
21 Грудня 2021
FacebookTwitterTelegram
23

У рамках аналітичного партнерства конференції «Міжнародне експертне обговорення 2021: партнерство для розвитку» (U-LEAD, з Європою) та «Вокс Україна» публікуємо спеціальний випуск подкасту «Що з економікою?» за участі двох очільників громад — Ростислава Бортника, голови Бережанської ОТГ та Івана Калашника, голови Томаківської ОТГ. Подкаст записаний у виїзній студії конференції у грудні 2021. Спілкувалася лідерка проєктів Вокс Україна Юлія Мінчева.

Повну версію подкасту слухайте тут.

Юлія Мінчева: Бережанська ОТГ та Томаківська ОТГ тісно співпрацюють з проєктом U-LEAD, зокрема у впровадженні безбар’єрності, інклюзивності та зміни філософії міського планування на більш людяну та зручнішу для користування. Наскільки взагалі важко просувати це питання? Чого більше: проблем в елементарному фінансуванні чи потреби пояснювати команді, мешканцям, чому ці проєкти важливіші за інші?

Ростислав Бортник: Впроваджувати питання безбар’єрності мені частково легше, бо я архітектор. 17 років жив у Австрії, навчався, працював. Будував різні соціальні проєкти, зокрема школи. Тому добре знаю перші правила архітектора – це пожежна безпека будівель та безбар’єрність. За кордоном це основа, кожен проєкт стандартно враховує ширину дверей, ширину коридорів і багато інших нюансів. В Україні інша ситуація, і сам підхід «безбар’єрність», на жаль, не в пріоритеті, щось на кшталт: «Колись доробимо. Колись поставимо якийсь пандус». Ніхто не думає про людину на візку чи молоду маму з дитячим візком. Іноді, щоб заощадити кошти, ці потреби взагалі викреслюються з бюджету. 

Тому я завжди на всіх різнорівневих зустрічах наполягаю – безбар’єрність треба враховувати на початковому етапі проєктування. Проєкти, які співфінансуються з Києва, на жаль, теж часто не враховують базові питання – ліфт, пандуси, ширину отворів дверей чи коридорів, статус будівлі тощо. Центральна влада має змінювати такі підходи. І також прошу колег-архітекторів: обов’язково ставити на перший план пожежну безпеку і безбар’єрність. Якщо робити все відповідно до правил, здорожчання проєкту може бути приблизно на 5%. Проте рано чи пізно нам доведеться враховувати ці норми і дотримуватися їх. 

Юлія Мінчева: Ми говоримо в подкасті про економіку про безбар’єрність та інклюзивність, оскільки вони дозволяють включити в робочу силу більше людей, які живуть в Україні. А чим більше людей працюватимуть, тим вищим буде добробут кожного. Люди з інвалідністю чи особливими потребами так само працюють, сплачують податки, створюють додану вартість, надають послуги, витрачають зароблені гроші й цим стимулюють економіку. Умовно, якщо буде більше мам із дітьми заходити в кафе, бо там є пандус, то і витрати на пандус швидше окупляться. 

Ростислав Бортник: З пандусами дуже проблемна ситуація: з одного боку держава спростила процедуру для підприємств чи магазинів/ресторанів з їхнього встановлення. А з іншого боку не звертає уваги на саму конструкцію, яка часто встановлена без дотримання відповідних норм і так, що люди не можуть нею скористатися.

Іван Калашник: У своїй громаді, коли виконуємо комунальні або ремонтні робити, ми просимо людей з інвалідністю дати нам відгук. Наприклад, коли ремонтували тротуари чи робили бордюри, враховували коментарі місцевого мешканця щодо зниження висоти, щоб можна було користуватися людям на візку. Всі ці аспекти врахували одразу і у більш масштабному проєкті, коли створювали парк за рахунок обласного бюджету.

Юлія Мінчева: Як ви працюєте з новобудовами та старими будинками? Наскільки ви можете впливати на власників будівель? Чи можете піти до місцевого бізнесмена і сказати: «В тебе тут чотири сходинки. Це ненормально. Будь ласка, зроби пандус, але не для позначки, а нормальний».

Іван Калашник: Та ми самі маємо величезну кількість комунальних об’єктів, які досі не пристосовані до безбар’єрності. Ми вирішили показувати спершу власний приклад. Минулого року запровадили ліцензування пандусів, але це досить умовне ліцензування, яке, на жаль, не допомагає ці пандуси зробити дійсно зручними для людей. На наш погляд, цю задачу і повноваження треба передати, наприклад, громадським організаціям, які опікуються людьми з інвалідністю, щоб вони ліцензували пандуси й надавали рекомендації. На комунальних об’єктах ми, звісно ж, будуємо за державними нормами, і не можемо побудувати абищо. Проте стикаємося з проблемами, коли об’єкту, скажімо, 60 років, і всередині тамбур-коридор шириною 60 см. Тоді щоб до того сільського ФАПа добудувати щось, треба перебудувати весь ФАП. 

Іван Калашник: Якщо в селі залишити або перенести в інше місце якийсь об’єкт, він потім перетворюється в руїну чи в громадський туалет. З цим багато складнощів, і ми поки не знайшли виходу з цієї ситуації, шукаємо далі. Іноді це можуть бути нестандартні рішення. Коли потрібно було побудувати біля аптеки пандус із певним кутом нахилу, неможливим в тих умовах, ми побудували ліфт-підйомник. Вартість становила близько 50 тис грн з обладнанням.

Юлія Мінчева: Ростиславе, а у вас який досвід в громаді? Як реагує бізнес і чи є якісь заходи мотивації до безбар’єрності?

Ростислав Бортник: Підтримую Івана – з приватним бізнесом дуже важко говорити чи переконувати їх щодо безбар’єрності. Практичного впливу ми не маємо – можемо лише сподіватися на їхню відповідальність. Наприклад, ми мали ситуацію у віддаленому селі, де і дороги не асфальтовані. ФАП-амбулаторія на другому поверсі. Ми розглядали варіант з мобільними підйомниками, але там, де немає хорошої інфраструктури, цей підйомник викликає подив. Ми вирішили питання інакше – переробили заїзд. Тому на кожну ситуацію треба дивитися глибоко. Дуже важливо проводити роз’яснювальну роботу, наводити приклади успішно реалізованих проєктів, спілкуватися з людьми, показувати, яка буде практична користь людям та бізнесу.

Юлія Мінчева: Безбар’єрність не лише в тому, як куди проїхати чи дістатися. Це і питання комунікації, суспільної взаємодії, залученості всіх громадян незалежно від статі, віку, наявності чи відсутності інвалідності. Як ви комунікуєте?

Ростислав Бортник: В нашій країні не все так погано, але соціальна сфера досі сприймається як проблема. Ми ж пам’ятаємо часи, коли людей з інвалідністю чи обмеженнями цуралися, приховували, вважали «ізгоями» суспільства. Проблема сприйняття вже відходить, але є ще багато над чим працювати, особливо в маленьких містечках і селах. У нас є випадки моторошних історій, коли в родині народжувалися двійнята, із яких один з інвалідністю, і його тримали в хліві, щоб не показувати. Коли я навчався за кордоном, я бачив багато студентів з інвалідністю, і вони могли зручно пересуватися інфраструктурою міста, працевлаштуватись. Я ніколи не бачив на вулицях Європи, щоб люди з інвалідністю жебрали – адже держава їх забезпечує повним соціальним пакетом і повноцінною можливістю жити. В нас трохи інакша ситуація, хоча вона й змінюється. З гордістю спостерігаю за Паралімпіадою, де наші паралімпійці мають високі здобутки. У них щодня тренування. Проїхатись у громадському транспорті чи сходити в магазин – це вже виклик, а вони пристосовуються до того, як до лускання горішків. Пандемія змінила ринок праці, дала можливість працювати з дому, вчитися з дому. Зараз ми можемо дати більше можливостей людям розвиватися у нових професіях. Треба розвивати і підтримувати такі ініціативи. 

Авторка Марини Богун, окрема подяка за допомогу стажеру VoxCheck Антону Клименко

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний