Війна руйнує нормальне життя. І це стається дуже швидко – за лічені дні, і з цим неможливо нічого вдіяти. Тому, читаючи «Бібліотекарку з Аушвіцу», український читач по-справжньому розумітиме почуття дівчинки, у якої нацисти відібрали дитинство, батьків та волю. Але так само, як і Діта, він шукатиме силу в боротьбі, гуртуванні та любові. Чому ця книжка варта того, щоб ви її прочитали, розповідаю далі.
На початку цього року книжки видавництва Vivat потрапили до списку «екстремістської літератури, рекомендованої до вилучення із бібліотечних фондів навчальних організацій Луганської Народної Республіки». Під заборону потрапили книжки, в яких міститься незручна правда про Другу світову війну, антитерористичну операцію на сході України або протилежна офіційній пропаганді так званої “ЛНР” точка зору. Це «Друга світова. Непридумані історії, (Не) наша, жива, інша» та «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані, «Мустафа Джемілєв. Незламний» Севгіль Мусаєвої та Аліма Алієва, «Точка нуль» Артема Чеха.
«Упродовж історії людства всі диктатори, тирани, пригноблювачі – арійці, африканці, азіати, араби, словʼяни – будь-якого кольору шкіри й ідеології – ті, що виступали за народну революцію або захищали привілеї аристократії, ті, що дотримувалися Божих заповідей або підкорялися військовій дисципліні, – мали дещо спільне: вони люто переслідували книжки. Так, книжки дуже небезпечні, адже заохочують думати», – пише іспанський письменник та журналіст Антоніо Ітурбе у «Бібліотекарці з Аушвіцу».
В Аушвіці нацисти забороняли євреям читати будь-які книги. Тому в дитячому бараці, де ми знайомимося із юною бібліотекаркою Дітою, ніхто не мав права читати і навчатися. Але в’язні опиралися нацистському режиму – завчали напам’ять якийсь художній твір, перетворюючись на «живі» книжки. Старанно переховували справжні, паперові книжки, отримані різними підпільними способами, наприклад, через тесляра з Польщі або через електрика зі Словаччини, які відносно вільно пересувалися між таборами.
Ми як книжкове видавництво зараз також опираємося рашистському режимові: видаємо книги лише українською мовою, купуємо права на міжнародні бестселери, щоб вони виходили українською, відкриваємо нові книгарні. Книжковий бізнес завжди був соціальноорієнтованим. Одна з наших важливих задач – розвивати сучасну українську літературу, закохувати європейців в українське, популяризувати історію. Тобто робити все для того, щоб люди хотіли думати.
Існуючи в атмосфері гнітючого страху, в’язні табору смерті прагнули передавати й отримувати знання. Бо навіть якщо завтра ти загинеш, сьогодні можеш змінити чиєсь життя, переповівши «Чудесну подорож Нільса з дикими гусьми». А ще спілкування та обмін інформацією – це спосіб втекти від реальності або висловити мовчазний протест проти системи.
«Перша порада, що її дасть новачку будь-який старожил, полягає в тому, що необхідно чітко розуміти свою мету: вижити. Той, хто проживе кілька годин, розтягне їх на один день, який, додавшись до попередніх, розтягнеться на цілий тиждень. Отак, повільно нанизуючи дні, можна просуватися далі: ніколи не варто виношувати грандіозні плани, ставити собі за мету щось складне й масштабне. Жити – дієслово, що відмінюється лише у теперішньому часі».
Живі люди, які мають знання, усвідомлюють, чого прагнуть, не погоджуються на менше – це завжди найсильніші противники. Тому росія десятиліттями «вирощує» електорат, який не має іншої точки зору, з народження не здатен протестувати та опиратися. І саме тому, тимчасово окуповуючи наші території, росіяни вилучають книжки, насаджують свою мову. Уподібнення – це частина поневолення.
У Аушвіці герої нашої книжки попри все не уподібнювалися окупантам, вони берегли свою людяність – читали книжки, створювали підпільні школи, організовували поетичні вечори. А діти, у яких нацисти вкрали дитинство і батьків, жадібно вбирали знання, слухаючи імпровізовані історії.
Опиратися завжди важче, ніж здатися, але опираючись, ми не втрачаємо свою гідність, а підсилюємо її.
На початку книжки «Бібліотекарка з Аушвіцу» звучить теза, до болю знайома українцям: «тато сказав, що йому не подобається, коли мішають спорт і політику». Десятки років ми намагалися відділити спорт, музику, мистецтво від політики. Але, як показує досвід, це неможливо, бо у всьому, що ми робимо, є зернина політики. Культура, освіта, охорона здоров’я, благоустрій міста чи села – це частина політики.
Попри те, що у книжці йдеться про війну та біль втрати, у ній дуже багато любові та надії. На презентації в Познані автор «Бібліотекарки з Аушвіцу» підписав стосик книг для українських читачів зі словами: «Це книжка про світло в темні часи». Так, особисто мене під час читання зворушив момент, коли жінка і чоловік на холоді стояли одне навпроти одного по різні боки огорожі. Бо в табірних умовах мерзнути і ділити холод на двох – це означає кохати і бачити майбутнє. Хіба це не надихає?
У кожному своєму тексті я кажу, що ми маємо боротися. Можливо, за останній рік ви дуже втомилися від безперестанної боротьби, але ми з вами зобов’язані відстояти Україну. Тому завершити цей блог хочу промовистою цитатою із книги: «Погляньте на нацистів з їхнім сучасним обладнанням і блискучою формою. Ми гадаємо, що вони сильні, навіть непереможні. Але ні, ні й ще раз ні! Це хибне враження. Не дозволяйте ввести себе в оману. За сліпучим блиском тієї форми нічого немає. Це лише каркас. Порожнеча. Ми, євреї, не потребуємо зовнішнього блиску, оскільки бажаємо сяяти зсередини. І це сяйво врешті-решт принесе нам перемогу. Наша сила не в гарній формі, а в нашій вірі, гордості, рішучості».
Колонку опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Vivat» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
