Соціальні мережі зрівняли статуси фахівця та блогера-любителя. Тому сподіватися на те, що пандемія підвищить запит на експертне знання, марно – адже багато людей довіряє порадам зірки Інстаграму не менше, ніж словам лікаря з багаторічним досвідом.
Хоча більшість людей пам’ятає Мішеля де Нотрдама як Нострадамуса, автора провісницьких текстів, насправді він був успішним лікарем. Серед іншого, цей випускник знаменитої медичної школи університету Монпельє відзначився зусиллями з боротьби проти чуми. Сьогодні його поради пити кип’ячену воду, регулярно міняти хворому постіль і купатися, аби уникнути зараження, видаються простуватими (хоча дві останніх практики дозволяють принаймні частково зменшити контакт із блощицями-носіями Yersinia pestis).
Попри наївність, поради доктора де Нотрдама були набагато кориснішими, ніж інші розповсюджені в Середні Віки способи боротьби з чумою. Чого вартує лише рецепт Джентіле де Фоліньйо обмазувати людськими екскрементами і заклеювати пластирем бубони [1] або анонімна порада оселитися у вигрібній ямі [2], адже це начебто має призвичаїти організм до бруду й посилити його спротив заразі. Головний парадокс полягає у тому, що люди дослухалися до порад де Фоліньйо так само часто, як і до приписів де Нотрдама.
Глупоту не варто вважати рисою історичних Темних Віків. Коли у 1902 р. Рональд Росс відкрив, що комарі-анофелеси переносять Plasmodium falciparum (збудника малярії) і порадив організувати систематичну кампанію з їх винищення, його пропозицію зустрічали глузуванням від Калькутти до Фрітауна [3]. Як наслідок, у Європі від малярії потерпали аж до 1970-х років.
Пандемія КОВІД-19 зародила серед освічених громадян світу сподівання, викладені в тексті Кирила Пасенюка, що тепер морок популізму зійде, а попит на експертне знання зросте. На жаль, чекаючи на зліт сови Мінерви в сутінках, інтелектуали зазвичай натрапляють лише на верфольфа темної сторони людської природи. Коли в 1902р. на Донбасі розгорілася епідемія холери, населення нападало на лікарів, які приїхали йому допомогти [4]. А коли у 1918 р. Карлош Сейдл, голова служби охорони здоров’я Бразилії, запропонував ввести карантинні заходи, аби убезпечити населення від «європейської хвороби» (тобто «іспанського грипу»), сатиричний журнал Careta взяв його на кпини і звинуватив, що під виглядом захисту від хвороби, яка є хіба що limpa-velhos («убивцею стариганів»), той прагне встановити «наукову диктатуру» й обмежити свободу громадян [5].
Обмежений обсяг цього есе не дозволяє навести інші приклади хибності твердження, начебто “страх смерті змушує людей шукати відповіді у експертів та фахівців”. Але і запропонованих досить, аби зрозуміти: насправді страх змушує людей шукати порятунку де завгодно. Комусь може пощастити – і він звернеться до спеціаліста, а інший у пошуках порятунку практикуватиме уринотерапію. Тому я б не надто покладався на “запит суспільств на правду та здоровий глузд в умовах кризи”. Різні наслідки у цих двох випадках визначає не намір пацієнта (він однаковий: здоров’я і довголіття), а структурні чинники, тобто наявність спеціальних інституцій, які унеможливлюють рівний статус лікаря-епідеміолога з 25-річним стажем і цілителя, який обіцяє одужання в склянці сечі.
Проблема полягає у тому, що у суспільстві соціальних мереж і мобільного Інтернету триває перманентна ерозія статусів, тому влоґер користується не меншою довірою, ніж науковець. Адже доба Всесвітньої Мережі – це доба «глобального села», з притаманним слуховій культурі домінуванням усної мови, емоційності, чуток і відсутністю єдиної точки зору [6]. Подібно до того, як середньовічні селяни довіряли чуткам, що життя у вигрібних ямах рятує від чуми, сьогодні деякі люди вірять, що вакцинація призводить до аутизму. Всі віки стають темними, коли статуси дипломованого лікаря і шарлатана не можна виміряти й порівняти, адже відсутня єдина система мір і ваг.
Це напряму стосується популізму, який з дискурсивної точки зору характеризується перформативним звеличенням низького стилю [7]. Іншими словами, популізм – це демонстративне звернення до зворотньої сторони культури, до якого вдаються політичні гравці задля мобілізації прихильників. У сучасному світі нормативних ліберальних цінностей популізм набирає вигляду авторитарного консервативного нативізму, а тому прикладами популізму виступають заклики «зрештою висловити неприємну правду про права ЛГБТ» чи «прямо визнати, що мігранти – це погано».
Зліт популізму після 2008 року можна розтлумачити як комплексний процес, коли в результаті реакції на Велику рецесію, посилення динаміки транснаціональних міграцій, більш енергійних спроб соціальних меншин боротися за рівні права та інтенсифікації почуття розриву між політичним класом і населенням, ліберальна культура ще не втратила провідну позицію, але вже стала підважена. До цього, звісно ж, доклалися цілеспрямовані спроби неліберальних режимів фінансувати десятки організацій і агенцій, котрі поширюють альтернативні тлумачення на все, починаючи від конфлікту на Близькому Сході й завершуючи приналежністю музейних колекцій.
Існування (поки що) домінантної ліберальної культури в умовах ціннісної поліфонії створює вищезгадану ситуацію неадекватності статусів, адже «хороше», «якісне» й «правильне» може одразу ж бути стигматизоване як «погане», «паскудне» й «хибне». Сподівання ж, що в умовах вільної конкуренції між двома претендентами на статус «хорошого» один таки програє, адже зрештою виявить свою шарлатанську природу і не даватиме дієвих результатів, видаються марними.
Системи ідей, які слідом за Томасом Куном можна назвати «парадигмами», мають неймовірну життєздатність: медичне кровопускання почали практикувати в стародавньому Шумері, гомеопатичні препарати вилучать з пакету відшкодовуваних ліків у Франції лише в 2021 році, а далекосхідний масаж шіацу і далі користується попитом у сучасній Україні. Жодна з цих практик не дає клінічно встановлених результатів у життєвоважливому для кожного питанні, але до них звертаються десятки тисяч людей.
Наївним буде у такому випадку сподіватися, що статус експертів у питаннях «менш відчутних», на кшталт економіки чи політики, магічним чином зросте після чергової пандемії. Не випадково Нострадамус, аби здобути невмирущу популярність, змінив рід діяльності.
[1] John Aberth, From the Brink of The Apocalypse: Confronting Famine, War, Plague, and Death in the Later Middle Ages (New York: Routledge, 2010), p.108.
[2] Terry Deary, Horrible History: The Measly Middle Ages (New York: Scholastic, 2015), p. 36
[3] Adam Kucharski, The Rules of Contagion (London: Profile Books Ltd, 2020), р. 21
[4] Никита Хрущев. Время. Люди. Власть (Москва, Информационно-издательская компания «Московские Новости», 1999), Т. 2, с. 91
[5] Laura Spinney, Pale Rider: The Spanish Flu of 1918 and How It Changed the World (New York: Public Affairs, 2017), р. 54.
[6] Маршалл МакЛюен, Галактика Ґутенберґа: становлення людини друкованої книги (Київ: Ніка-Центр, 2008), с. 322.
[7] Benjamin Moffitt, The Global Rise of Populism: Performance, Political Style, and Representation (Redwood: Stanford University Press, 2016).
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
