ФОП розбрату: держава не має морального права оподатковувати приватних підприємців

Підхід до закриття лазівки з податкової оптимізації через використання ФОПів  є неефективним і містить концептуальні недоліки. Реальна проблема полягає в іншому, а саме у філософії адміністрування податків. Наразі українські податкові органи ставляться до бізнесу і підприємців як до ворогів, яким не можна довіряти сплату податків і за якими слід наглядати. Держава не має на це морального права.

В українському податковому кодексі є дивний момент. Існують два способи оподаткування трудового доходу. По-перше, спрощена система оподаткування із низьким маржинальними податковими та пенсійними ставками (наприклад 5% податку на доходи за певних умов замість 18%). По-друге, загальна система оподаткування, яка передбачає значно вищі податкові ставки.

Спрощена система оподаткування призначена для підприємців із порівняно невеликим обсягом річного доходу (до 5 млн грн, що на початку 2017 року приблизно дорівнює $185 тис.). Мета цієї системи — стимулювати підприємництво шляхом мінімізації податкового та адміністративного навантаження на малий бізнес. На жаль, спрощеною системою оподаткування зловживають. Існують підприємства (приміром, роздрібні мережі), ба навіть цілі галузі (наприклад, IT), де тисячі де-факто штатних співробітників великого бізнесу отримують винагороду за свої послуги як приватні підприємці. Система спрощеного оподаткування є лазівкою, яку масово використовують українські підприємства.

Щоб закрити цю лазівку, уряд, політичні аналітики та міжнародні організації, зокрема МВФ, напалягають на мінімізації різниці в податкових ставках між цими двома системами, а також на покращенні адміністрування податків. Бізнес-спільнота, деякі експерти й політики були проти, що призвело зокрема до зриву податкової реформи восени 2015 року [1].

У цій статті ми стверджуємо, що підхід до закриття лазівки є неефективним і містить концептуальні недоліки. Окрім того, ми вважаємо, що реальна проблема полягає в іншому, а саме у філософії адміністрування податків. Наразі українські податкові органи ставляться до бізнесу і підприємців як до ворогів, яким не можна довіряти сплату податків і за якими слід наглядати. Згідно з такою ідеологією, бізнес-діяльність підлягає комплексному регулюванню, і без серйозної підготовки документів неможливо отримати навіть спрощений податковий статус або реєстрацію незалежної діяльності (наприклад, адвокатів та нотаріусів). Окрім того, всі переступи й порушення караються без жодних попусків.

Ми бачимо в цьому підході фундаментальну проблему.

Сучасна українська держава не гарантує добробут своїх громадян. По-перше, Україна перестала бути патерналістською державою [2]. По-друге, уряд не має ресурсів для забезпечення своїм громадянам високого рівня життя.

Але, оскільки жоден уряд за останні 25 років не зміг виконати зобов’язань дбати про своїх громадян, держава повинна це визнати і, принаймні, дати громадянам можливість забезпечити себе.

Це означає, що фізичні особи й малі підприємства не повинні сплачувати податки й збирати купу документів, якщо їхній дохід на душу населення не перевищує певну суму (приміром, двох неоподатковуваних мінімумів на місяць).[3] Зокрема, держава повинна відмовитися від вимог щодо реєстрації приватних підприємців і встановити нульову податкову ставку для тих, хто отримує малий дохід. Окрім того, держава має відкликати недавно прийнятий закон, який передбачає сплату єдиного соціального внеску навіть «сплячими» підприємцями, які не отримують дохід.

На нашу думку, обов’язок держави забезпечити мінімальний рівень життя тим, хто може заробити на нього самостійно, важливіший за право держави стягувати з усіх податки. Подібним чином, боротьба зі зловживаннями спрощеною системою оподаткування не виправдовує витрат на введення додаткових зборів і бар’єрів для реальних малих підприємців. Іншими словами, якщо держава не забезпечує достатнього мінімального рівня життя, вона втрачає моральне право стягувати податки з тих, хто може заробити на цей рівень самостійно[4]. Звісно, держава може і має стягувати податки з тих, хто заробляє більше цього рівня.

Яким чином ми можемо мінімізувати зловживання спрощеною системою оподаткування з боку великого бізнесу? Є два підходи.

По-перше, держава може вимагати від підприємців доказів, що вони не є працівниками великих компаній, або що джерело їхніх доходів не виходить за межі дозволених категорій. Такий підхід змушує платити тих, хто не зловживає системою, і не є морально виправданим. Окрім того, він не працює.

Другий підхід полягає в тому, що держава має перевіряти, чи дійсно платежі, здійснені великими компаніями фізичним особам, можна кваліфікувати як винагороду приватним підприємцям. Для держави це затратно, тому деякі з цих витрат можна передати великим підприємствам [5]. Це справедливіший розподіл податкового тягаря.

Справа в тому, що українська влада втратила моральне право суворо вимагати податкової оптимізації, відтак ухилення від сплати податків стало настільки поширеним. Держава не в змозі забезпечити сприятливий для бізнесу клімат, в якому можуть процвітати компанії й приватні підприємці. Бізнес в Україні часто існує не завдяки, а всупереч державі. Втім, уряд залежить від бізнесу й податків, які сплачує останній, щоб забезпечити громадянам суспільні блага й соціальну захищеність. Отже, українські податкові органи мусять поважати бізнес. Захист бізнесу і сприяння його зростанню має стати першочерговим пріоритетом, а стягнення податків на час економічної кризи може відійти на задній план.

Наостанок — одне застереження. Ми не виступаємо за звільнення від покарання у випадках зловживання податковим законодавством із боку великих корпорацій, які часом ухиляються від сплати податків за допомогою політичних зв’язків і висококваліфікованих юристів. Ні, ці корпорації мають нести найбільше податкове навантаження, і держава мусить за цим слідкувати. На нашу думку, держава може й повинна допомогати малому бізнесу й фізичним особам вижити в сучасному слабкому економічному середовищі шляхом мінімізації податків та адміністративного тягаря. Навіть якщо доведеться наражатися на ризик зловживань із боку великих підприємств.