Слабкість України Як ЇЇ Найбільша Перевага

Якщо у Києві вважають, що для західних лідерів Україна є стратегічно дуже важливою і вони не допустять її дефолт, то на них чекатиме неприємний сюрприз. Але без сумнівів, сьогоднішній важкий стан України повинен стати її перевагою, а не слабкістю.

Сполучені Штати та ЄС продемонстрували значну підтримку досягнень України ще з часів революції на Майдані. Тим не менш, жоден західний лідер не говорив про те, що Україні надається карт-бланш – тобто, що прихильність Заходу є безмежною. Натомість, як показує ретельно зважений розмір фінансової та військової допомоги Україні, ця підтримка є обмеженою. Якщо обіцянки Києва щодо впровадження стратегічно важливих реформ не будуть виконані найближчим часом, то прихильність Заходу може взагалі зникнути.

Разом з тим Росія активно демонструє значну зацікавленість у досягненні своїх цілей щодо України. Кремль показав готовність понести значні витрати у вигляді міжнародних санкцій, політичної ізоляції, економічних та людських втрат у зв’язку з військовим конфліктом, що спалахнув разом із кризою. Таким чином, на відміну від Заходу, дії Росії вказують на те, що її зацікавленість у цьому конфлікті є безумовною і необмеженою.

На щастя, обставини в Україні не погіршилися до такої міри, як у США у 2008 році під час закриття великих банків. Тоді федеральні дотації свідчили: велики банки були насправді занадто суттєвими та важливими аби довести їх до банкрутства. Але загроза різкого погіршення безпеки або економічних умов в Україні набуває серйозних розмірів у 2015 році. Безумовно, політикам у Києві варто приготуватися до найгіршого розвитку подій.  Увесь минулий рік  майже кожен західний лідер висловлював тверді зобов’язання щодо допомоги Україні. Мабуть тому деякі з наших високопосадовців досі впевнені, що все ще можуть ризикувати долею України. Зрештою, вони запевняють себе, що Захід ніколи не дозволить нашій країні зазнати дефолту.

Візьмемо, наприклад, нещодавній документ Вашингтона – Закон про підтримку свободи України 2014 р, який як українські, так і західні експерти охарактеризували як важливий крок-зобов’язання США щодо безпеки і процвітання України. Але те, яких змін цей закон набув у процесі трансформації від законопроекту до закону, свідчить про зворотне.

У початковій версії законопроекту, прийнятої Комітетом закордонних справ Сенату США, Україна визначалась як “головний союзник США без членства в НАТО” (major non-NATO ally, MNNA). Це визначення характеризується значним вмістом, а саме процедурою експорту зброї та співробітництвом в галузі безпеки. Але це не те ж саме, що договір про взаємну оборону. Проте, здається, що як в Україні, так і за її межами, багато хто, в тому числі і президент Петро Порошенко, вважають, що статус MNNA передбачає саме такий договір.

Для Вашингтона, незалежно від технічного визначення терміну MNNA, надання цього статусу Україні означало б сильнішу зацікавленість у її безпеці, оскільки його порушення підірвало б довіру до всіх альянсів США.

Але, врешті-решт, положення про надання статусу MNNA було виключено з остаточної версії законопроекту. Більш того, практично всі інші законодавчі заходи, в тому числі військова допомога і застосування санкцій до Росії, – надають певні повноваження американській владі, але не змушують її вдаватися до дій.

Одним словом, новий закон дійсно демонструє наміри США щодо гарантування безпеки України, але його трансформація також показує значні межі цієї прихильності. Це має стати повчальною історією для президента Порошенко і для української еліти в цілому. Вони можуть розраховувати на підтримку США, але Сполучені Штати не виступатимуть гарантом безпеки України. У короткостроковій перспективі це означає: якщо Москва вирішить порушити «крихке» перемир’я і вторгнеться на подальшу територію України, то Київ з цим залишиться наодинці.

Деякі експерти стверджують, що при загостренні ситуації в Україні Сполучені Штати та їх союзники вимушені будуть втрутитися, мовляв, не зможуть допустити довготривале розділення на частини або окупацію європейської держави. Але давайте згадаємо те, що сталось із Кіпром. У 1974 році Туреччина незаконно вторглась в незалежну Республіку Кіпр та окупувала острів. Після укладення односторонньої декларації 1983 року про незалежність Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК) тільки Туреччина визнала цю республіку. Сьогодні окупант розміщує від 30000 до 40000 військових отрядів на одній третій частині острова, підконтрольній ТРПК. І це незважаючи на численні резолюції Ради Безпеки ООН щодо  негайного виведення турецьких військ з моменту вторгнення.

Великобританія, як гарант угоди щодо «незалежності, територіальної цілісності та безпеки» Кіпру, мала  юридичне зобов’язання «заборонити… будь-яку діяльність, спрямовану… на розділення острова». Незважаючи на присутність військовослужбовців Великобританії на двох базах, дислокованих на о. Кіпр, Лондон не проводив жодних військових дій, щоб зупинити вторгнення Туреччини. США в цьому випадку не мали жодних договірних зобов’язань, але поза Радою Безпеки ООН  їхня реакція також була досить стриманою: три роки ембарго на американські субсидії по військовому постачанню та продажу зброї до Туреччини – це найбільш сувора з прийнятих мір.

Україна стикається з гострою економічною кризою, яка виявляється не меншою загрозою її існуванню ніж агресія з боку Росії. У Києві уже звикли покладатися на допомогу Міжнародного валютного фонду і західних спонсорів; але поки готовність Заходу підтримувати Україну є фінансово обмеженою.

Нещодавно міжнародне рейтингове агентство Moody’s попередило Україну про неминучість дефолту. За даними агентства, поточний пакет порятунку країни  зі сторони МВФ, ЄС та інших донорів не є достатнім для покриття $10 млрд. боргу, який необхідно сплатити в поточному році. Журнал Economist вважає, що Україна потребує додаткової фінансової допомоги в розмірі $20 млрд. Але, незважаючи на балаканину про «переговори донорів», здається, що жоден уряд не готовий вкладати свої кошти.

Раніше в цьому місяці прем’єр-міністр України здійснив візит до Німеччини, але повернувся без будь-якої серйозної допомоги, а лише з кредитом у розмірі $500 млн євро для реконструкції східної України. Минулого тижня Державне казначейство США повідомило про свої наміри надати  $ 2 млрд. кредитних гарантій на додаток до $1 млрд. гарантій, отриманих у минулому році. Але цей новий пакет фінансової допомоги  надійде в Україну тільки за умови продовження процесу реформ згідно з планом, який передбачений Угодою з МВФ.

Тим часом, 8 січня місія МВФ повернулася до Києва, але чи буде Фонд і надалі перераховувати кошти і чи буде їх достатньо? Якщо Україна не зможе забезпечити повернення наданих кредитних коштів, їй доведеться реорганізувати свої боргові зобов’язання після дефолту або вже будучи у переддефолтному стані.

Відповідно до чинного міжнародного законодавства, державне банкрутство є вкрай безладним і непередбачуваним, що мотивує всі залучені сторони – кредиторів і правителів – уникати дефолту. Можливо, саме ці міркування надають українській владі впевненості, що МВФ і Захід будуть продовжувати вкладати кошти в Україну. Але це теж ілюзія. Історія свідчує, що доброзичливість кредиторів не триває вічно. В кінці 1990-х і напочатку 2000-х років Аргентина, Росія і Пакистан не виконали своїх зобов’язань щодо державних боргів, в той час як Еквадор і сама Україна були змушені провести реструктуризацію, щоб уникнути дефолту.

Але як щодо благодійних та стратегічних міркувань Заходу по відношенню до Росії? Джордж Сорос нещодавно виступив з сильними аргументами про важливість підтримки України в умовах російської агресії і формування коаліції інвесторів понад та поза рамками пакету фінансової допомоги з боку МВФ.

Дані свідчать про те, що навіть якби такі зобов’язання матеріалізувалися, немає жодної гарантії, що спонсори будуть їх дотримуватись тривалий час. Хорошим прикладом у цьому випадку є ситуація з Гаїті, де  у 2010 р. відбувся руйнівний землетрус, в результаті якого загинуло 300 000 людей та 1 млн. людей залишилось без даху над головою. Міжнародні спонсори швидко відгукнулись на допомогу. У період між 2010 і 2012 рр. вони пообіцяли надати $5,37 млрд. на відновлення країни (Сюди не входять кошти для надання гуманітарної допомоги та кошти приватних донорів). Але офіс ООН Посла з особливих доручень на Гаїті повідомляє, що до кінця 2012 року було виділено тільки 56% обіцяної допомоги і що з 55 донорів лише 18 перерахували кошти у повному обсязі.

Все це говорить про те, що Київ не повинен тішитися думкою, що у разі погіршення ситуації, Захід буде гарантувати безпеку або платоспроможність України. Сьогоднішня ситуація в Україні ще більше погіршується через відмінності у відносних обсягах західних та російських зобов’язаннь щодо України. Як ми вже пересвідчилися у минулому році, Росія готова значно пожертвувати своїм становищем на міжнародній арені; поглинати нищівні удари по економіці з боку США та санкції ЄС;  витрачати значні кошти та життя своїх громадян, аби не допустити можливість перемоги українських військових сил на Сході. Схоже, що Президент Росії, Володимир Путін, готовий пожертвувати благополуччям своєї країни заради здійснення своїх планів. Очевидно, що на глобальному рівні, Росія не може змагатися із Заходом з точки зору своїх військ або економіки. Але у порівнянні з Україною, значно вищий рівень зацікавленості Росії більш ніж компенсує її слабкість перед Європою.

Таким чином, лідерам України не варто переоцінювати ступінь підтримки Заходу і недооцінювати наміри Кремля. На жаль, підтримка тільки з боку Заходу навряд чи буде достатньою для протистояння російській агресії.

Тим не менш, обмежені зобов’язання Заходу насправді є позитивним аспектом для українського народу. Це дозволяє уникнути ризику виникнення недобросовісної ситуації в українських лідерів, які могли б піддатись спокусі уникнути впровадження жорстких реформ, якби західна прихильність була необмеженою і беззастережною. Насправді, обмежений і умовний характер підтримки Заходу певним чином підштовхує уряд до проведення політично болючих, але вкрай необхідних змін в управлінні країною. Слабкість України і екзистенціальна загроза безпеки та економічна криза створили можливість розірвати давні бар’єри для проведення реформ.  Якби сьогодні не існувало таких жорстких умов, не було б жодних шансів звільнитися від олігархів, які нещадно розкрадали країну та привели її до такого стану. За словами Томаса Шеллінга, іноді слабкість – це сила.