Індекс реформ 240: запровадження лікарської резидентури та цілодобовий доступ до екологічної інформації

«Необхідність Закону про державну систему моніторингу довкілля та цієї постанови пояснюється відсутністю комплексної системи моніторингу довкілля в Україні. Це призводить до неможливості якісного ухвалення низки управлінських рішень у сфері охорони довкілля та сталого природокористування.

Серед проблем: 

• відсутність фонових даних про стан довкілля і, відповідно, неможливість оцінити шкоду довкіллю у багатьох випадках забруднення, зокрема і внаслідок російського вторгнення;
• складнощі із притягненням винних до відповідальності за викиди і скиди забруднюючих речовин із порушеннями, а також плануванням дотримання кумулятивних концентрацій забруднюючих речовин у межах норм при розміщенні промислових підприємств, оскільки відсутня інформація про фонове забруднення;
• знищення цінних природних територій, на яких проживають рідкісні види через відсутність науково підтверджених даних про їхні популяції, які мали б збиратись у рамках моніторингу біорізноманіття.

Впровадження згаданої постанови та Закону про щодо моніторингу довкілля дозволить забезпечити безперервність, довгостроковість та систематичність спостережень за станом усіх складових довкілля, а також комплексність і належний рівень оброблення, представлення та використання екологічної інформації в процесі прийняття управлінських рішень. Отримані завдяки системі моніторингу дані будуть відображатись на Єдиній екологічній платформі “ЕкоСистема”».

«В Україні підготовка лікарів-спеціалістів здійснюється через проходження інтернатури (24 спеціальності) та вторинної спеціалізації (122 лікарські та 8 стоматологічних спеціальностей). Тривалість підготовки в інтернатурі становить від 1 до 3 років, на циклах вторинної спеціалізації — від 1 до 9 місяців. Цього недостатньо для підготовки лікарів-спеціалістів, і такі терміни не відповідають європейським стандартам медичної освіти, адже в відповідно до законодавства ЄС, післядипломне навчання лікарів у середньому триває від 3 до 5 років залежно від спеціальності. 

Підготовка висококваліфікованого працівника вимагає здобуття професійних компетентностей та практичних навичок, які неможливо здобути за короткий цикл вторинної спеціалізації. 

Крім того, впровадження лікарської резидентури за вузькопрофільними високотехнологічними лікарськими спеціальностями дозволить інтегрувати українську медичну освіту до європейського освітнього та медичного простору. Практична частина підготовки в лікарській резидентурі становитиме щонайменше 80 % часу загальної програми.

Лікарська резидентура як форма післядипломної підготовки лікарів-спеціалістів уже внесена до українського законодавства. 

Цьогоріч Міністерство охорони здоров’я вперше за історію української медичної освіти запроваджує лікарську резидентуру за спеціальністю «Нейрохірургія». Відтепер проведення циклів спеціалізації для отримання сертифіката лікаря-спеціаліста за цією спеціальністю припиняється.

З 2025 року кількість спеціальностей у лікарській резидентурі буде збільшуватись. Заплановано впровадження нових спеціальностей лікарської резидентури за спеціальностями онкологічного профілю».

«Лікарська резидентура — безперечно важливий етап професійного розвитку лікаря, не менш важливий, ніж інтернатура. Резидентура — це процес поглибленої спеціалізація лікаря, етап його підготовки до більш вузькопрофільної роботи, що вимагає підвищеного рівня експертності. Запровадження в Україні повноцінної резидентури на зміну короткостроковим курсам спеціалізації необхідне вже давно, а на рівні законодавства закріплене ще у прийнятій в 2018 році Стратегії розвитку медичної освіти. Тому сам факт появи цього положення — однозначно рух в напрямку до гармонізації нашої системи медичної освіти з європейською. 

Станом на зараз Положення про лікарську резидентуру застосовується лише до однієї спеціальності — “нейрохірургія”, тому можна сказати, що на основі цієї спеціальності будуть “пілотувати” і процеси, і повноту регулювання на перспективу.

Серед позитивних аспектів положення варто відзначити чітку орієнтацію на загальноєвропейські стандарти щодо післядипломної освіти медичних спеціалістів — і в плані вимог до тривалості підготовки, і в плані переліку компетентностей, які мають здобути резиденти для отримання спеціалізації. Зокрема, положення вимагає врахування вимог Європейського союзу медичних спеціалістів (UEMS) при розробці програм резидентури. Індивідуальний підхід до підготовки кожного резидента також, на нашу думку, позитивно вплине на якість підготовки.

Водночас, щодо деяких пунктів Положення виникають питання. Наприклад, Положенням визначено, що не менше як 80% програми має бути присвячено практичній частині, але в той же час, визначальну роль у відборі, зарахуванні резидентів та формуванні програми відіграє заклад освіти, а не клінічна база резидентури. Клінічна резидентура за своєю природою — це клінічна практика під керівництвом більш досвідченого та кваліфікованого лікаря (керівника) для опанування більш складної лікарської спеціальності. Резидент, як правило має бути працівником лікарні, яка надає спеціалізовану та високоспеціалізовану допомогу. Однак прийняте Положення опускає питання працевлаштування лікаря на час проходження резидентури та оплати його праці. 

Загалом Положення передбачає підхід до клінічної резидентури більше як до освітнього процесу, що у свою чергу, породжує виклики як для майбутніх резидентів, так і для закладів охорони здоров’я — система інтернатури майже “дублюється”.

Маємо надію, що до повноцінного запуску резидентури для всіх спеціальностей, чимало недоліків буде враховано і виправлено».