Суд Присяжних в Україні | VoxUkraine
20 Липня 2015
FacebookTwitterTelegram
4677

Безпосередня участь громадян у правосудді та винесенні судового рішення є конституційною гарантією, яка дуже довго чекала на свій” момент істини“. Для українського суспільства – це безсумнівний суттєвий крок уперед. Однак, впроваджений метод системи присяжних в Україні потребує подальших доопрацювань та покращень. Законодавцям слід звернути увагу на дебати про те, як забезпечити неупередженість суду присяжних і зобов’язання засідателів щодо утримання незалежного розслідування справи в еру нових соціальних ЗМІ, коли майже неможливо контролювати потік інформації та особисті контакти присяжних.

Вступ

Концепція суду присяжних – це добре забуте старе в історії українського правосуддя. Утім, дуже довго конституційна гарантія участі присяжних у судах була радше теоретичною, ніж практичною нормою. Ця форма судових процесів зазвичай характеризується як колегіальна, небюрократична та репрезентативна щодо поглядів громади. Головна ідея такої судової практики – не очікування того, що присяжні (порівняно з професійними суддями) винесуть «краще» рішення, а те, що саме громадяни уповноважені розглядати судову справу.

Брак довіри народу до системи судочинства часто називають однією з основних причин сучасної української кризи. Безперечна класова стратифікація (в якій правляча привілейована еліта протиставлена більшості населення країни) перетворила суддів на, так би мовити, недоторканну секту. У такій ситуації суд присяжних видається ідеальною відправною точкою для того, щоб відкрити суди для людей та відновити довіру суспільства до судової влади.

У 2012 році був прийнятий новий Кримінальний процесуальний кодекс, що передбачав участь присяжних у кримінальному правосудді. Це стало поворотним пунктом, коли концепція переросла «теоретичну стадію» і перейшла у практику. Перша реакція на таку процедурну норму була дещо суперечливою (і згодом стала ще заплутанішою: дехто стверджував, буцімто суд присяжних схильний засуджувати обвинувачених, інші наполягали, що суд присяжних переважно їх виправдовує).

Нещодавня дискусія щодо участі суду присяжних стосувалася слухань у справі проти двох колишніх працівників підрозділу міліції особливого призначення «Беркут». Суду не вдалося обрати присяжних для судового слухання у справі, бо виявилося, що деякі з них є одночасно народними засідателями при Святошинському райсуді. У цій справі процес був доволі затягнутий, а питання з судом присяжних ще більше сповільнило його. Лише 7 липня 2015 року суд нарешті обрав присяжних та переніс розгляд справи на 15 липня. Для того, щоб нарешті призначити дату для слухання у справі, суду знадобився майже рік. Тобто двоє підозрюваних провели у слідчих ізоляторах понад рік, доки суд після підготовчих засідань фактично розпочав судові слухання у справі, в той час як один із підозрюваних (у цій справі відбулася безпідставна зміна запобіжного заходу для одного з затриманих на домашній арешт) таємниче «зник» у жовтні 2014-го.

Це провокує подальшу критику, спрямовану проти суду присяжних в Україні: така практика працює недосконало й передбачає чималі витрати. Вкрай рідко, але все ж трапляється, що уряд забороняє судові засідання із залученням суду присяжних після сумнозвісних випадків, як наприклад K. M. Нанаваті проти штату Махараштра в Індії.

Ця стаття коротко описує сучасну модель суду присяжних в Україні й намагається оцінити доцільність такої практики, паралельно зосереджуючись на тих елементах, які варто перейняти зі світового досвіду для підвищення ефективності цієї моделі.

Українське законодавство

У статтях 124 та 127 Конституції України зазначено, що судочинство здійснюється через народних засідателів та присяжних у випадках, передбачених законом. Це положення також є частиною Закону України «Про Судоустрій і статус суддів» (статті 1, 5), яка наголошує на тому, що такі інститути є формою безпосередньої участі громадянина у здійсненні правосуддя.

Правова системи України розрізняє дві форми такої участі: (1) народні засідателі; (2) присяжні. Відповідно до статті 58 Закону «Про судоустрій» народні засідателі під час розгляду й вирішення справ користуються такими самими процедурними гарантіями та повноваженнями, що й професійні судді, а присяжні мають загальні зобов’язання, визначені в статті 55(5)(1-5) цього закону. На відміну від народних засідателів, думка присяжних не є обов’язковою для суддів: згідно з законом, народні засідателі «виносять рішення», а присяжні просто «залучені» до розгляду судової справи. Незважаючи на цю різницю в сфері повноважень, обидва інститути можна зарахувати до судових асесорів. Ними можуть бути громадяни, які:

  • повністю дієздатні;
  • постійно проживають на території України і володіють українською мовою;
  • мають вік від 30 до 65 років (сумнівне обмеження);
  • не є державними службовцями, адвокатами, нотаріусами, працівниками правоохоронних органів, місцевої адміністрації, підрозділів міліції;
  • не мають непогашених судимостей.

Також заборонено одночасно бути і присяжним, і народним засідателем.

Відповідна комісія при місцевій раді складає список потенційних народних засідателів, а список присяжних – територіальне управління Державної судової адміністрації за допомоги місцевої ради. Ці списки подаються до суду, де особовий склад суддівської колегії та судових асесорів визначається в автоматизованій системі документообігу суду.

Судові асесори можуть брати участь як у кримінальних, так і в цивільних судових слуханнях в порядку окремого провадження.

Відповідно до статті 234(4) Цивільного процесуального кодексу, суд, який складається з одного судді й двох народних засідателів, може розглядати справи на встановлення юридичних фактів, а саме:

  • обмеження або поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  • визнання фізичної особи безвісти зниклою чи померлою;
  • усиновлення;
  • надання психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  • примусова госпіталізація до протитуберкульозного закладу.

Кримінальний процесуальний кодекс має окремий розділ, що регулює проведення процедури участі присяжних у судовому процесі (розділ 30, секція 2). Суд присяжних утворюється при місцевому загальному суді першої інстанції за клопотанням обвинуваченого. Відповідно до статті 31(3) Кодексу, кримінальне провадження щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснює колегіально суд у складі двох професійних суддів і трьох присяжних. У статті 31(9) перераховані інші випадки, коли присяжні беруть участь у слуханнях, а саме у випадках кримінальних проваджень стосовно вищих державних посадовців та проваджень у справах, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро, якщо за вчинені злочини передбачається довічне ув’язнення. У таких випадках суддівська колегія має складатися з двох професійних суддів із п’ятирічним досвідом і трьох присяжних.

Відповідна державна практика

Україна вирішила відійти від традиційної англо-американської моделі суду присяжних на користь європейської версії «змішаного судочинства»: судові асесори та професійні судді колегіально розглядають справу. Хоча все ще відбуваються дискусії щодо того, котра з цих моделей є конструктивнішою, консенсус полягає в тому, що обидві моделі задовольняють мету суду присяжних.

Склад української суддівської колегії у справах за участі присяжних (двоє професійних суддів і троє присяжних) та народними засідателями (один професійний суддя і двоє присяжних) частково нагадує німецьку модель: Schwurgericht (німецькою суд присяжних) для особливо тяжких злочинів (двоє присяжних і троє професійних суддів) та Schoffengericht (німецькою суд шеффенів) для легших злочинів (двоє присяжних і один професійний суддя). На відміну від України, сучасна Німеччина – це приклад стійкої демократії, де немає нагальної потреби у відновленні довіри до судочинства. Крім того, німецька модель суду присяжних пережила кілька реформ, і до 1975 року до розгляду тяжких злочинів залучалося шестеро присяжних і троє професійних суддів. Рішення щодо зменшення кількості присяжних було ухвалене в результаті внесення змін у правила відбору присяжних, оскільки були ліквідовані форми змішаного розгляду справи, які рідко застосовувалися. Таким чином, ця модель стала результатом емпіричного досвіду Німеччини й тривалих історичних дебатів.

Враховуючи складну нинішню ситуацію в Україні, сучасна модель змішаного суддівства значно послаблює повноваження присяжних та зводить нанівець першочергове призначення суду присяжних. Позаяк до судового процесу залучається кілька присяжних і вони не ухвалюють незалежних від професійних суддів рішень, вплив і наполегливість професіоналів скоріше можуть залякати, ніж переконати людей, які мають незначний або нульовий досвід у вирішенні судового спору. Отже, такі відносини між членами суддівства не сприяють відновленню довіри до системи судочинства України. Крім того, невеликим групам присяжних складніше долати поширені в суспільстві упередження чи прислухатися до думки меншості (часто недостатньо представленої в невеликих групах). Коли ж присяжних більше, то у такій групі існує значно менше можливостей їх підкупу чи залякування, а також контролю над витоком інформації про такі спроби.

Єдності щодо оптимального складу суду присяжних немає: кількість членів колегії присяжних коливається від 15 в Шотландії, 12 в Англії, Бельгії, Австралії до 7 або 9 в Гонконгу і 6 в деяких справах у США. В результаті проведеного в університеті Глазго дослідження було зроблено висновок, що 12 присяжних знижують ефективність судового розгляду і краще, коли їх семеро. Цілком зрозуміло, що Україна навряд чи зможе собі дозволити колегію присяжних аж на 12 осіб, але збільшення кількості засідателів у суддівській колегії цілком ймовірно принесе позитивні зміни.

Також часто критика стосується складності справ і сумнівної можливості присяжних повною мірою надати правову оцінку справі без спеціальних знань або вмінь (яких інколи бракує навіть професійним суддям). Однак така критика є безпідставною, адже складність справи або правового питання сама по собі не виправдовує виключення громадян із процесу винесення судових рішень. Якщо громадянин не в змозі зрозуміти суть закону й застосувати цей закон у конкретних життєвих обставинах, це означає, що адвокатам і суддям не вдалося логічно обґрунтувати аргументи або те, що законодавство в цій справі є недосконалим само по собі. До того ж, практика роз’яснення законодавства в зрозумілій формі – це чудове тренування «налагодження командних стосунків» в громадянському суспільстві.

Інше важливе питання, на яке повинні звернути увагу законодавці, – це подальша розробка детальних процедур для відбору присяжних. У цьому питанні є дві основні проблеми: коло потенційних присяжних як таке і процедура відводу для присяжних.

Наразі коло потенційних присяжних зовсім невелике, в той час як процедура відбору присяжних не є прозорою для громадськості. Нечіткість правил подачі заяви про згоду бути присяжним (публічне оголошення про процедуру подачі заявок, фіксовані часові рамки) виливається в спонтанний процес. Невипадково у справі проти двох колишніх співробітників «Беркута» більшість охочих бути присяжними виявилися колишніми співробітниками Міністерства внутрішніх справ (місцеві міліціонери, слідчі тощо) і навіть родич судді того суду, де розглядалася справа. Адвокати обвинуваченого в співпраці із законними представниками постраждалих виявили кричуще порушення процедури подання заяв про згоду бути присяжним. Замість публічного оголошення про відбір присяжних, Київська міська рада безпосередньо або за допомогою секретарів суду зв’язалася з певними особами. Отже, кожен опитаний кандидат на роль присяжного подав заяву про згоду бути присяжним за два-три тижні до того, як суд оголосив про початок подачі заяв. Представники претендентів подали скаргу про порушення процедури.

Друга проблема – похідна від першої. Хоча у КПК прослідковується спроба ввести положення, які стосуються потенційного конфлікту інтересів або упередженості щодо обраного присяжного, зобов’язання щодо виявлення такої упередженості лежить суто на громадянинові. Суддя може запитати у нього/неї про можливий конфлікт інтересів, а може і утриматись від такого допиту. Проте особа, обрана потенційним присяжним, може бути не повністю обізнаною у всіх обставинах справи і не завжди може заздалегідь заявити відвід (або просто не хотіти цього робити, як у випадку з колишніми співробітниками «Беркута»). Якщо особа оголошує про конфлікт інтересів чи особисте упередження після початку процедури і відмовляється від участі, доводиться зупинити провадження у справі, щоб замінити суддю. Це щоразу суттєво затримує остаточне рішення у справі. Отже, доречно було б перекласти цей тягар на працівників суду у формі обов’язкової перевірки даних або процедури допиту кандидатів у присяжні відповідно до закону. Подібні питання вже порушувалися в українському академічному середовищі і детально обговорюються, наприклад, тут.

Висновки

Несправедливо засуджувати низьку ефективність концепції суду присяжних ґрунтуючись винятково на досвіді сучасної української моделі змішаного судочинства. Безпосередня участь громадян у правосудді та винесенні судового рішення є конституційною гарантією, яка дуже довго чекала на “свій момент”, і для українського суспільства – це безсумнівний суттєвий крок уперед. Однак, впроваджена система суду присяжних в Україні потребує подальшого доопрацювання. Одним із таких покращень може стати збільшення кількості засідателів у суддівській колегії. Очевидно, що разом із такою зміною істотно зростуть витрати, особливо під час серйозної економічної кризи. Щоб це покращення стало можливим і ефективним, варто, наприклад, на певний час обмежити роботу присяжних справами певної категорії, де їхня участь є не тільки бажаною, а й необхідною. Скажімо, це можуть бути справи щодо законності застосування сили співробітниками правоохоронних органів – оскільки немає незалежного моніторингового або слідчого органу для цієї категорії злочинів і міліція наразі розслідує справи проти своїх же працівників. Відповідно, цим справам не вистачає нагляду з боку громадськості.

Якщо ця практика виявиться ефективною, то згодом її можна буде включити до цивільного судочинства або до інших сфер, наприклад, до справ щодо порушення честі, гідності та ділової репутації (в Норвегії присяжні залучаються суто до цієї категорії справ).

Також, законодавцям слід звернути увагу на дебати про те, як забезпечити неупередженість суду присяжних і зобов’язання засідателів щодо забезпечення незалежного розслідування справи в еру нових соціальних ЗМІ, коли майже неможливо контролювати потік інформації та індивідуальні особисті контакти присяжних.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний