Книги Змін: 10 книг для успішної країни

VoxUkraine і Новое Время презентують спільний проект – десять книг про те, як успішно перетворити країну. Вони будуть корисні новому уряду і можуть зацікавити небайдужих співвітчизників (Матеріал опублікований в №32 журналу Новое Время від 19 грудня 2014 року).

Андрій Кириленко, професор практики фінансів в школі менеджменту MIT Sloan Массачусетського інституту технологій, член консультаційної ради VoxUkraine:

Якщо ви читаєте цю замітку, значить, геополітика є частиною Вашої особистої історії. Можливо, один з ваших дідів помер в концтаборі, а інший був убитий на війні. Можливо, ваша мама пережила голод, вийшла заміж за офіцера і народила вас на віддаленому аванпосту зникаючої імперії. Можливо, ваша сестра бігла з рюкзаком на спині з декількома речами після того, як добре озброєні люди з дивними акцентами окупували її рідне місто. Якщо Вам це знайомо, книги Джорджа Фрідмана, в тому числі «Прикордонні землі», будуть резонувати з Вашої історією.
Для Фрідмана так само, як і для Вас, геополітика – це дуже особисте. Його батько народився в м.Ужгород, який зараз знаходиться в Україні, пережив Голокост, біг від Рад, а потім емігрував до США. Фрідман, який заснував геополітичну консалтингову фірму «Stratfor» і є автором кількох популярних книг, пише в книзі «Прикордонні землі»: «Мій батько … був одним з десятків мільйонів людей, які жили або померли« на околиці», і, можливо, ніде більше не було стільки страждань від такого життя, ніж в Україні» він продовжує: «назва «Україна» буквально перекладається як «на околиці». Ця країна розташована на околиці інших країн, іноді була частиною однієї, потім іншої держави, а найчастіше була розділена на частини. «Прикордонні землі» є коротким геополітичним трактатом, написаним в стилі особистого щоденника під час подорожі, де викладаються погляди Фрідмана про сьогодення і майбутнє України, Польщі, Туреччини, Молдови та Румунії.
Він вважає, що дві з цих п’яти країн, у майбутньому стануть могутніми державами, дві інші будуть намагатися “перевантажити” свої проблеми на плечі іншої держави, яка запропонує найвищу ціну, а одна держава зовсім зникне. Подивіться ще раз на назви країн, розділіть їх на три групи (лідер, послідовник, зникла держава), а потім прочитайте книгу, щоб дізнатися, чи згодні ви з думкою Фрідмана

Тимофій Милованов, професор Пітсбурзького університету, член редколегії VoxUkraine:

Книга Девіда Галула – це класика в керівництві ведення операцій придушення повстань і сепаратизму (або АТО, як вони називаються в Україні).
Це керівництво необхідно прочитати кожному, хто зацікавлений у вирішенні кризи на Сході України. Військові дії – тільки одна частина стратегії придушення повстання. Без усунення першопричин, які дозволили лідерам повстання (місцевим або зовнішнім) знайти підтримку серед населення і «завербувати» активних учасників, придушити повстання складно, а часом і неможливо. У чому ж секрет? Що ще необхідно робити, на ряду з військовими діями, щоб перемогти повстанців і не допустити поширення повстання на інші регіони? Галула стверджує, що військовослужбовці і інші учасники операцій придушення повинні виконувати як військові функції, так і функції пропаганди і переконання. Солдат повинен стати соціальним працівником, який відновлює справедливість і допомагає бідним, інженером-будівельником, який відновлює інфраструктуру і житло, учителем, який навчає дітей в зруйнованих селах, медпрацівником, що надає першу допомогу на звільнених територіях. Але це тільки до тих пір, поки його не зможуть замінити професіонали з числа цивільних.
Проведу деякі паралелі з ситуацією в Україні. Повстання стало можливим, тому що держава втратила довіру і цю нішу змогли захопити лідери повстанців. Придушення повстання полягає у відновленні довіри до влади – необхідно відбудовувати втрачені політичні інститути з нуля. Відмовками і обіцянками тут не обійдешся. Держава повинна побудувати нові механізми управління, які йдуть від народу, дати можливість людям, яких знає і яким довіряє локальне населення прийти до влади на місцях. Першочергове завдання в боротьбі з повстанням – це знаходження місцевих лідерів, які мають вплив і створення умов, при яких ці лідери будуть зацікавлені в підтримці центральної влади. Без цього – повстання перемогти неможливо, а військові дії будуть тривати нескінченно, ніколи повністю не досягаючи остаточної перемоги. В Україні, стратегія боротьби з кризою сепаратизму побудована, перш за все, на військових діях і діях політичного характеру на центральному рівні. Галула стверджує, що робота на місцях з населенням і з місцевими лідерами може бути більш успішним підходом.

Юрій Городниченко, доцент Каліфорнійського університету в Берклі, член редколегії VoxUkraine:

Ймовірно, всі погодяться з думкою, що корупція є проблемою № 1 в Україні. Дійсно, епідемія корупції настільки руйнівна, що ставить під загрозу саме існування держави як такої. Основне питання полягає в тому, яким чином можна знизити рівень корупції, утримуючи його на прийнятному рівні. Очевидно, що Україна не перша країна, яка стикається з такою проблемою, і вона може багато почерпнути з досвіду інших країн. Корумповані міста – книга якраз про це. Вона пропонує просту формулу для визначення сфер, які схильні до корупції, і спосіб “лікування” даної проблеми: корупція = монопольна влада + свобода дій посадових осіб – підзвітність. Іншими словами, корупція є досить сильною тоді, коли посадова особа володіє винятковим правом надавати послуги (наприклад, видача дозволу), чиновник має право на вільну інтерпретацію фактів і правил (наприклад, не існує ніяких обмежень або формул для прийняття узгоджених рішень), коли він або вона нікому не підпорядковується, і його / її діяльність не підлягає ретельній перевірці з боку громадськості. Наприклад, вся документація використовується тільки для “внутрішнього користування”.
У книзі наведено безліч прикладів того, як уряди різних країн змогли перемогти корупцію. Вони послаблювали монопольну владу чиновників, спрощували і мінімізували правила для надання тих чи інших держпослуг і посилювали процес підзвітності – практикували громадські слухання, публікували тендерні звіти і використовували електронне управління. Приклади, розглянуті в книзі, надихають на вирішення тих завдань, які спочатку здавалися безнадійними. Наприклад, Гонконг, який сьогодні є прикладом бездоганного та ефективного управління, в минулому був вигрібною ямою корупції і недієздатності. Зміни відбулися після того, як уряд серйозно націлився на їх викорінення. Крім того, ключові послання книги важливі при проектуванні і реалізації реформ децентралізації в Україні. Це свого роду книга рецептів для політиків і урядовців країни.

Олександр Жолудь, економіст Міжнародного центру перспективних досліджень, член редколегії VoxUkraine:

Роботи американського філософа і політолога Френсіса Фукуями варто прочитати хоча б тому, що він надихнув молодих журналістів, таких як Сергія Лещенка та Мустафи Найєма, йти в політику. У другому томі своєї роботи про походження і розвиток держав «Політичний порядок і політичний розпад» автор дає своє бачення того, чому одні держави успішні, а інші – ні. На його думку, політичний порядок, який приводить до успіху, грунтується на трьох інституціях:
1) сильна ефективна держава;
2) верховенство права (rule of law) – набір правил поведінки, який є обов’язковим для виконання всіма, навіть найбільш політично сильними фігурами в суспільстві;
3) демократична підзвітність (democratic accountability), тобто можливість суспільства вибирати і зміщувати з посад представників влади.
Досліджуючи історію різних держав з часів Французької революції до сучасності, Фукуяма показує, що ці три інституції можуть поєднуватися або існувати незалежно один від одного. Наприклад, Китай має сильну державу, але слабкі або практично відсутні верховенство права і демократичну підзвітність. Однак, на думку автора, рання демократизація суспільства, яка відбувається до створення сильної держави, нерідко перешкоджає успішності країни, оскільки призводить до розвитку так званого «клієнталізму» – системи відносин, в якій «покровитель-політик» надає «клієнту-виборцю» різні блага (гречку) в обмін на політичну підтримку.
Через клієнталізм проходять багато країн. Більш того, це нормальна форма раннього розвитку демократії, коли ще не встигли сформуватися сильні політичні партії з чіткими програмними цілями. Головна проблема полягає в тому, що часто суспільства зупиняються на цьому етапі і не можуть побудувати сильну державу, яка ефективно надає якісні послуги громадянам.
У пастці клієнталізму знаходиться і Україна. У країні непогано розвинена демократична підзвітність – вибори відносно вільні, немає державної цензури. Але погано йдуть справи з верховенством права. Корумповані суди, відкрите недотримання значною частиною суспільства як формальних, так і неформальних правил. Також держава у нас дуже слабка в наданні базових суспільних послуг – освіти, медицини, оборони та підтримання правопорядку.
Як не сумно це може здаватися, але можливість швидкого виходу з пастки клієнталізму нерідко (хоча далеко не завжди) надає війна, оскільки необхідність оборонятися вимагає напруження всіх сил суспільства і значного підвищення ефективності державного апарату, якщо він хоче продовжити існувати. Що, можливо, є гарною новиною для України.

Володимир Федорин, журналіст, засновник журналу Forbes Україна, учасник ініціативи VoxUkraine:

Чверть століття тому, у вересні 1989 року, Лешек Бальцерович став міністром фінансів в першому посткомуністичному уряді Польщі. «План Бальцеровича» був першою спробою застосувати на території соцтабору, що розбігається стандартну програму макроекономічної стабілізації, випробувану раніше в постраждалих від боргової кризи країнах Латинської Америки. Критики охрестили цей план «шоковою терапією», але озираючись назад, можна стверджувати, що теорія, що лежала в основі нового курсу, успішно витримала перевірку практикою.
На жаль, далеко не всі країни, які слідом за Польщею стали на шлях ринкової революції, виявилися настільки ж послідовні. Яскравий приклад – Україна. Що пішло не так? Один з кращих знавців посткомуністичної трансформації Андерс Ослунд і співавтор знаменитого рейтингу Doing Business Симеон Дьянков випустили в кінці жовтня збірник, що підводить підсумки успішних і провальних перетворень в 30 країнах, що звільнилися з-під гніту комунізму. Серед його авторів – такі чемпіони реформ, як поляк Бальцерович, чех Вацлав Клаус, естонець Март Лаар, словак Іван Міклош, грузини Михайло Саакашвілі і Каха Бендукідзе.
«Двієчник» перехідного періоду, в кінці 2014 року Україна в якомусь сенсі повернулася на початок шляху. У вступній статті Ослунд і Дьянков співчутливо цитують Енн Епплбом, яка написала в Washington Post, що поляки в 1989 році «були натхнені тими ж почуттями, що і українці сьогодні». Разом з Киргизією, Македонією, Таджикистаном і Молдовою Україна сьогодні бідніша, ніж чверть століття тому. Але в українців є одна перевага перед поляками кінця 1980-х. Лех Валенса жартував, що повернутися з комунізму в капіталізм так само неможливо, як повернути до життя акваріумних рибок, з яких зварили юшку. Східноєвропейські реформатори довели, що рибок можна оживити. Принцип простий: чим раніше, радикальніше й масштабніше реформи, тим краще вони працюють. Збірник Ослунда-Дьянкова повинен послужити одним з найбільш зручних і зрозумілих путівників на дорозі до свободи і процвітання, по якій реформатори поведуть Україну.

Олена Білан, головний економіст інвестиційної компанії Dragon Capital, член редколегії VoxUkraine:

Керівництво Світового банку настільки вразив успіх Грузії в боротьбі з корупцією, що воно вирішило відправити в цю країну команду фахівців, щоб задокументувати всі подробиці. Так з’явилася Хроніка, яку по праву можна вважати настільною книгою будь-якої людини, що задає собі питання “чи можна перемогти корупцію, а не очолити?”. Це послідовне опис кроків, зроблених керівництвом Грузії в боротьбі з корупцією в різних сферах: поліції, податковій системі, митниці, енергетиці, освіті, житлово-комунальному господарстві. Автори намагалися уникнути оціночних суджень і аналізу. Вони описують процес прийняття рішень, порівнюють ситуації в зазначених сферах до і після реформ, вказують на труднощі, з якими зіткнулися реформатори і на найбільш поширені помилки. Крім того, книга рясніє прикладами з життя і цитатами, що дає читачеві можливість відчути ситуацію і самому зробити висновки про те, що саме стало ключем до успіху.
Не всі методи боротьби з корупцією застосовні в Україні, але принципи, які використовуються командою грузинських реформаторів, можна сміливо брати на озброєння: бачення кінцевої мети, швидкість, масштабність, радикалізм і завзятість, незважаючи на опір. Це тільки здається, що якщо суспільство втомилося від корупції і вимагає реформ, то на шляху не виникне перешкод. Протестуючи проти реформи освіти, група грузинських студентів оголосила голодування, а авторитетні професори використовували медіа для тиску на уряд. Чиновники опиралися скасування ліцензій, і наради на тему дерегуляції нерідко закінчувалися сварками і нервовими зривами. Але, не дивлячись на опір, команда реформаторів змогла домогтися свого і не втратити підтримку широких мас. Багато в чому тому, що їм вдалося переконливо заявити: грати за новими правилами будуть всі без винятків. Публічні арешти злодіїв в законі і корупціонерів – найбільш відомі приклади цього. Насправді, принцип рівності перед законом застосовувався всюди. При боротьбі з корупцією на митниці, були випадки арешту громадян інших держав, які намагалися дати хабар, що призводило до міжнародних скандалів. За несплату рахунків за електроенергію відключали від мережі не тільки приватні підприємства, але і водоканали, тролейбусні парки і навіть центральну лікарню Тбілісі. В результаті Грузії вдалося не тільки подолати корупцію в поліції, митниці, державних установах, а й змінити менталітет громадян – те, що не вийшло у багатьох країн, які намагаються проводити реформи поступово, з напівзаходами і оглядкою на можливі негативні наслідки для політичного рейтингу.

Олександр Пивоварський, учасник ініціативи VoxUkraine:

Багато з нас, які виросли в Радянському Союзі, неодноразово задавалися питанням, що сталося в ті фатальні дні з липня по грудень 1991 року, що в результаті призвело до незалежності України та інших республік. Адже за кілька місяців до цих подій будь-які дискусії на тему незалежності фактично були табу і могли обернутися тюремним ув’язненням. Чи був розпад наслідком прийнятих в Москві рішень? Чи насадили таке рішення з боку? У новій дуже своєчасній і захоплюючій книзі гарвардський історик Сергій Плохій використовував дані з архівів України, Росії та США, щоб в детективному стилі детально розповісти про раніше невідомі широкому загалу події.
Книга переконливо доводить, що СРСР розпався не в результаті впливу ззовні. Стурбовані етнічним насильством і потенціалом розповсюдження ядерної зброї лідери США та інших впливових держав були прихильниками цілісності Союзу. Однак розвал став очевидністю, і додатковим фактором для цього стала боротьба за владу між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним після серпневого путчу, що ослабила структуру Союзу.
Втім, російська політична еліта теж не хотіла розпаду СРСР. Ключовим стало рішення про перехід до повної незалежності України, прийняте її номенклатурою перед загрозою потенційного впливу ліберальних реформ Москви, які тоді здавалися неминучими. Ставало ясно, що в результаті реформ стара еліта втратить контроль над потоками ресурсів.
Леонід Кравчук, тодішній спікер українського парламенту, переконав комуністичну більшість, що незалежність, до якої закликала жменька націоналістично налаштованих парламентарів, сприятиме довгостроковим інтересам комуністів. Проголосивши незалежність 24 серпня 1991 року, керівництво Комуністичної партії серйозно працювало над тим, щоб забезпечити успіх всеукраїнського референдуму про проголошення незалежності 1 грудня 1991 року, – і незалежність тоді підтримало 92% населення України.
Крім захоплюючого опису подій того часу, книга допомагає розібратися, чому Україна загрузла в перехідному періоді. На відміну від визвольних рухів у країнах Прибалтики, які прагнули звільнення від Радянського Союзу і трансформації країн за типом основної європейської моделі, українська еліта пропагувала незалежність — це було їй вигідно. При цьому ліберально налаштована інтелігенція була дуже нечисленна і до того ж пережила переслідування, депортації і ув’язнення в радянський час. А населення перебувало під впливом радянської ідеології, яка перешкоджала формуванню бачення майбутньої соціальної та економічної системи. Тільки тепер, через 23 роки, динамічний середній клас повстав, щоб вимагати повного розриву з минулим.

Олександр Талавера, доцент Школи менеджменту при Шеффілдського університету, член редколегії VoxUkraine:

Книгу нобелівського лауреата Томаса Шеллінга, присвячену логіці поведінки учасників конфліктів, соціологи називають революційною. Що ж в ній такого особливого?
Уявіть, що поки ви були на роботі, в ваш будинок вломилися терористи і захопили ваших дітей. Будинок оточений, і глава антитерористичного підрозділу запитує у вас, як вчинити. Ваші дії? Рада Шеллінга – відключити електроенергію, перерізати телефонні кабелі, заглушити радіозв’язок, відкликати переговірників. І чекати.
Якщо терористи не зможуть з вами спілкуватися, то вони не зможуть передати вам свої вимоги і погрози. А якщо вони не можуть вам загрожувати, то вони безсилі, і їх єдиний вихід – здатися через якийсь час. Звичайно, вони можуть вбити ваших дітей, але так як зв’язку немає, ви про це не дізнаєтеся, а їм все одно доведеться здатися. Тільки в цьому випадку їх спіткає більш суворе покарання. Мораль: якщо з вами не можна спілкуватися, то вам не можна погрожувати, а якщо не можна погрожувати, то стратегічна позиція вашого ворога несприятлива, який би силою він не володів.
Це лише ілюстрація історії з більш глибоким змістом. Як зробити так, щоб Путін не мав можливості загрожувати і, відповідно, впливати на уряд України? По-перше, мінімізувати можливість зустрічей.

Ідеї ​​Шеллінга будуть корисні в пошуках відповідей і на інші питання. Наприклад, в чому сенс боротьби за Донецький аеропорт, якщо там практично не залишилося інфраструктури, а військове значення об’єкта не надто високе? Чи варто захищати його ціною життів українських патріотів? Або ще одні питання, на який може дати відповідь Шеллінг: чому українцям, яким вдалося скинути Януковича і зупинити вторгнення Росії, не вдається боротися з корупцією і проводити реформи? І нарешті: чому в інтересах президента України обмежити свою владу?

Прочитавши книгу Шеллінга, можливо, ви станете фахівцем-стратегом нічим не гірше, а може бути, і краще провідних українських експертів.

Іван Міклош, прем’єр-міністр Словаччини в 2002-2006 роках, член консультаційної ради VoxUkraine:

Джоел Хеллман опублікував свою статтю «Переможці отримують все» в далекому 1998 році. Незважаючи на це, робота як ніколи актуальна для України, оскільки країна продовжує реалізовувати політику часткових реформ, про які застерігав Хеллман. Часткові реформи згубні для країни і її жителів, вони приносять гірші результати, ніж повна відсутність реформ. Показовим прикладом є Польща, Україна та Білорусь. В кінці комуністичного режиму в 1990 році ці три країни виявилися приблизно на однаковому рівні економічного розвитку, якщо судити за рівнем ВВП на душу населення. Сьогоднішній рівень економічного розвитку Польщі, де проводилися всеосяжні реформи, в три рази вище, ніж в Україні, з її політикою проведення часткових реформ. Рівень економічного розвитку Білорусі, де реформ практично не було – в два рази вище, ніж в Україні.
Крім того, в країни, які проводять тільки часткові реформи, більш виражено перерозподіл доходів на користь вузького кола людей. Основна причина криється в тому, що стратегія часткових реформ створює багато можливостей для легкого збагачення, так званої, гонитвою за рентою. Через період легкого збагачення проходять всі економіки, що трансформуються. Але в країнах, які проводять швидкі всеосяжні реформи, цей період швидко закінчується. У той же час, при політиці часткових реформ, мисливці за легкою наживою отримують набагато більше часу для збагачення, в результаті чого стають досить сильними і могутніми, щоб зупинити подальші зміни, які можуть ускладнити їм життя. Хеллман не використав термін “олігархи”, але насправді саме вони уособлюють мисливців за легкими грошима. Вони переможці, які отримують все і стають найважливішою перешкодою на шляху проведення всеосяжних реформ, які могли б поліпшити становище країни і більшості населення. Зараз Україна отримала рідкісне вікно можливостей для реформування своєї економіки. Країна повинна врахувати минулі помилки і не дати можливість олігархам знову стати переможцями.

Микола Мягкий, учасник ініціативи VoxUkraine:

Чому одні країни стають багатими, а інші – бідними? Напевно, це одне з найбільш поширених питань в економічному середовищі. Для України воно як не можна більш актуальне. Менш ніж за одне покоління країна віддалилася за рівнем життя від західноєвропейських країн, тоді як її сусіди – Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина – наблизилися до них. Крім того, за останній рік Україна пережила величезні соціальні потрясіння: революцію, зміну влади, війну, глибоку економічну кризу. У чому ж причина невдач України і як можна все виправити?

У цій книзі є коротка, але підкріплена пластом історичних і економічних фактів відповідь. Причина – в інститутах, різних формальних і неформальних правилах і стимулах, які впливають на економіку країни. Їх не можна змінити відразу, і такі зміни досить тривалі.
Наприклад, якщо в країні, щоб стати багатим і впливовим, простіше вкрасти і дати хабар, ніж старанно вчитися, працювати і розвиватися, у мільйонів людей пропадає стимул до навчання і праці, зате культивується стимул до корупції. Поміняти таке масове сприйняття і поведінку можна лише в тривалій перспективі і докладаючи значних зусиль. Зазвичай такі зміни призводять до бідності, і якщо в бідних країнах трапляються революції, часто це означає лише зміну еліт, в той час як правила залишаються колишніми.

У той же час деякі країни влаштовані таким чином, що існуючі там інститути дозволяють широким масам отримувати вигоду від рівного і вільного доступу до ресурсів, влади, прав і можливостей. Вільний доступ передбачає конкуренцію, що в свою чергу означає, що ресурси, капітали, і таланти людей використовуються максимально ефективно.

У таких країнах, як правило, заохочуються наука, інновації та дослідження, так як вони, а не корупція і зв’язки, дозволяють отримати конкурентну перевагу. Це в свою чергу стимулює зростання і подальший розвиток.
Автори книги переконані: незважаючи на те, що і в минулому, і в сьогоденні в більшості країн переважає високий рівень корупції, перехід до системи, при якій її рівень відчутно знизиться, можливий, хоча таке трапляється рідко. На прикладі успішних переходів Асемоглу та Робінсон показують, що поєднання багатьох факторів у критичні періоди історії для країни, зокрема поява широкої коаліції людей, орієнтованих на реформи і зміни правил, а не осіб, які відкривають рідкісне вікно можливостей здійснити прорив з порочного кола в прогресивний.

Трагічні події останнього року відкрили таке вікно можливостей перед Україною. Для політиків зараз важливо усвідомлювати, що втрачений шанс провести радикальні зміни в правилах і стимулах означатиме, що країна залишиться серед економічно відсталих ще надовго.