Не такий страшний ґендер, як його малюють

Не раз доводилося чути про те, що з рівністю чоловіків та жінок в Україні все гаразд. Мовляв, у нашій національній традиції закладено матріархат, і ніхто нікого не обмежує, а слово «ґендер» навіяне європейсько-ліберальними тенденціями. На жаль, такої думки дотримуються й обивателі, й особи, удостоєні високих наукових звань та представники політичної еліти.  Який реальний стан “гендерного питання” й що допоможе виправити ситуацію. 

Існують суспільні групи, котрі докладають чималих зусиль аби дезінформувати українців щодо наслідків ведення українським урядом ґендерної політики. Шокуючою стала також нещодавня позиція українського парламенту, де окремі політичні сили виступили проти ратифікації Стамбульської конвенції проти насильства над жінками та домашнього насильства, а два законопроекти, покликані привести українське законодавство у сфері сімейного насильства у відповідність із міжнародним, прийняті за основу, але з умовою, що з них приберуть слова «ґендер» та «сексуальна орієнтація».

Не виключено, що таке нерозуміння і ситуації, і самого походження та смислу ґендерної рівності в українському суспільстві пов’язане з неправильним тлумаченням цього поняття. Термін «ґендер» увів до наукового обігу наприкінці 60-х років XX століття Роберт Столлер[1] (Robert Stoller). Він запропонував використовувати його для позначення соціальних і культурних аспектів статі. Відтоді «ґендер» стосується не біологічної статі людини, а тих соціальних ролей, характеристик, особливостей, які представники відповідно чоловічої або жіночої статі відіграють або мають у суспільстві під впливом дії соціокультурних факторів (виховання, освіти, традиції, культури тощо). Слово «ґендерний» стосується не чоловіка чи жінки, а понять «чоловічий» (маскулінний) та «жіночий» (фемінний). Тобто йдеться про характеристики, які суспільство приписує кожній статі.

Люди народжуються чоловіками та жінками, але бути ними їх вчить суспільство, яке пропонує певні поведінкові матриці для позиціонування чоловіків та жінок. Як статеву характеристику слід виокремити факт, що жінки можуть народжувати дітей, а чоловіки – ні. Що стосується ґендерних характеристик – жінки більше займаються домашнім господарством, ніж чоловіки.  Звідси й з’являються ґендерні ролі – манера поведінки й мислення людини, сформовані завдяки оточенню, в якому вона виховувалась. У сім’ях, школі, ЗМІ, Інтернеті формуються ґендерні ролі – вони й сприяють збереженню та передачі ґендерних стереотипів. Наприклад, у засобах масової інформації жінок найчастіше зображують об’єктами дії, жертвами та піклувальницями, а чоловіків, зазвичай, – винахідливими, сильними, розумними та ініціативними. Крім того, ЗМІ для реклами та привернення уваги споживачів набагато частіше використовують жіночу сексуальність, ніж чоловічу.

Поняття «ґендерний» у кожній культурі сприймається по-різному. До того ж, його зміст може змінюватися з часом. Згадаймо хоча б той факт, що жінки лише у минулому столітті отримали право голосу. Переважно вони опікувалися домашнім господарством, а чоловіки були зобов’язані лише забезпечувати родину. У більш патріархальних суспільствах, зокрема і в українському, такі ґендерні стереотипи збереглися й донині. До прикладу, з початку 90-х років в українському суспільстві домінує образ жінки-берегині.   На думку Оксани Кісь − старшої наукової співробітниці Інституту народознавства НАН України у Львові, такий образ був штучно сконструйований на початку доби незалежності:

«Берегиня значною мірою віддзеркалює традиційний український стереотип фемінности, щоправда, у модифікованому вигляді. До того ж, за всіма критеріями повністю відповідає традиційній системі цінностей, де самопосвята сім’ї, дітям і дому розглядались як найвище покликання жінки. Другим чинником привабливості образу Берегині є перебільшення у ньому прав та повноважень жінки у сім’ї та суспільстві, тобто так званий «матріархатний міт», що став важливою складовою національного дискурсу».

Численні жіночі громадські та політичні об’єднання, які з’явилися на початку 90-х, пропагували консервативне бачення жіночої суспільної ролі та підтримували ідею ґендерного розподілу приватної-жіночої та публічної-чоловічої сфер активності, самореалізації й відповідальності.

Скільки коштують стереотипи?

Стереотипи призводять до ґендерної сегрегації, тобто нерівномірного розподілу чоловіків та жінок за професійними рівнями та сферами діяльності. Ґендерна сегрегація праці може бути вертикальною та горизонтальною. Вертикальна – це нерівний розподіл чоловіків і жінок на різних рівнях у межах однієї професії («скляна стеля»). Так, за даними Держстату, на керівних посадах вищого рівня лише 40% жінок, тоді як серед професіоналів та фахівців жінки переважають (діаграма 1).[2]

Дослідження IFC свідчить, що жінки очолюють лише 23% підприємств, тоді як серед приватних підприємців жінок 53%.

Більше того, в усіх галузях економічної діяльності, окрім сфери адміністративного та допоміжного обслуговування та функціонування музеїв, бібліотек та інших закладів культури, середня зарплата жінок нижча за середню зарплату чоловіків (доповідь Держстату “Праця України-2015”).

В середньому, згідно з дослідженням “Цілі розвитку тисячоліття” зарплати жінок в Україні на 23% нижчі, ніж у чоловіків, а WEF Gender Gap Report наводить навіть вищу оцінку – 34%.

Горизонтальна ґендерна сегрегація – нерівний розподіл жінок і чоловіків у різних професіях («скляні стіни»).  В рамках дослідження резюме, розміщених на одному із кадрових порталів України hh.ua, умовно “чоловічими” професійними сферами виявилися “безпека” (4% жінок), “автомобільний бізнес” (9%), “видобуток сировини” (9%), а також “інсталяції та сервіс” (5%). Найменш ґендерно деференційованими є такі професійні сфери, як страхування, банківська сфера та юриспруденція. Частки жінок і чоловіків, які працюють у цих сферах, є приблизно рівними.

Численніші, але менш представлені

Згідно з даними Державної служби статистики за 2015 рік, кількість чоловіків в Україні становить близько 20 мільйонів, а жінок – майже 23.  Незважаючи на це, влада і політика залишаються чоловічою монополією. І доступ жінок до творення політики в Україні надзвичайно обмежений. Про це свідчить навіть той факт, що за рівнем представництва жінок у парламенті Україна посідає 107-е місце у світі, за представництвом на міністерських посадах – 68-е, що нижче, ніж, наприклад, місце Грузії та Вірменії. Станом на листопад 2016 року лише три жінки обіймали міністерські посади. Водночас, доступ жінок до влади зростає із переходом на нижчі територіальні рівні (діаграма 2).

Вважається, що політична еліта є віддзеркаленням поглядів громади. Вона існує в рамках спільних цінностей та культурних традицій. Про традиційне уявлення ролі жінки говорять дії та слова представників української влади. Згадаймо хоча б сексистські висловлювання колишніх посадовців:  «Не жіноча справа проводити реформи» (Микола Азаров, екс-прем’єр-міністр), «Коли почнеться тепло, і в містах українських почнуть роздягатися жінки – то це чудово» (Віктор Янукович, екс-президент України), «Лише жінка має виконувати всю домашню роботу» (Йосип Вінський, колишній народний депутат). Уже навіть після Революції гідності ми спостерігали приклади сексизму. Згадайте реакцію суспільства щодо призначення на посаду керівника Департаменту в Адміністрації Президента 26-річної житомирянки Катерини Кодоненко. У соціальних мережах розгорнулася велика «дискусія» та цькування. Естонку на посаді заступника Міністра економіки українське суспільство зустріло не менш вороже, а ЗМІ виходили із заголовками: “Няша, але наша: Радником Міністра економіки України стала естонка Яніка Мерило”.

У серпні цього року народний депутат Антон Геращенко «порекомендував» Надії Савченко, що їй «було б чудово зайнятися влаштуванням свого особистого життя та народити дітей».  Цікаво, чи щось подібне нардеп сказав би своєму колезі-чоловіку? «Скляні стіни» стали на перешкоді Надії Савченко ще коли вона добивалася дозволу навчатися управляти військовим літаком. Їй пощастило подолати перешкоди, однак вони ще й досі діють на законодавчому рівні. Зокрема, Кодекс законів про працю легітимізує заборону більш ніж 500 професій для жінок. Стає зрозумілим, що незважаючи на зростання рівня сприйняття можливості більшої присутності жінок в українській політиці, обличчя  політики таки чоловіче.

Треба визнати, що існує й інша сторона медалі: українські жінки не зовсім готові брати на себе відповідальність за управління громадами, займатися управлінською та політичною діяльністю. Все через те, що не мають достатньо знань та досвіду, не володіють інформацією про можливості участі у політичному житті. За даними NDI, серед факторів, що перешкоджають участі жінок у політиці, українці в 2012 році називали центральну роль жінки в сім’ї, імовірний брак у неї вільного часу та доступу до грошей і зв’язків. Згідно з опитуванням, проведеним у січні 2015 року Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», основними  чинниками, що заважають жінкам брати активнішу участь у суспільно-політичному житті країни, були визначені традиційний соціальний уклад (27,5%) та небажання самих жінок (27%). Інші чинники, на думку населення, мають менший вплив: завантаженість домашнім господарством (20%), нетолерантне ставлення суспільства (14%), недосконалість українського законодавства (12%). Причому майже немає істотних відмінностей між думкою чоловіків та жінок, за одним винятком: чоловіки бачать основну заваду у небажанні самих жінок (30% чоловіків і 25% жінок), а жінки – у традиційному соціальному укладі (29% жінок і 26% чоловіків).

Для того, щоб українські жінки перестали відчувати себе “слабкою статтю” саме у політичній царині, їм необхідно дати альтернативну картину успіху – не лише в рамках єдиної схеми самореалізації – веденні домашнього господарства.  Насамперед потрібно зламати стереотипи та прищепити нові цінності, розуміння яких допоможе українським жінкам у питанні досягнення рівності.

Ймовірно, позитивним прикладом ведення ґендерної політики можуть стати країни ЄС.

Чому фемінізм лякає?

Усвідомлення ґендерної нерівності привело до створення жіночих громадських рухів, які із самого початку покликані боротися за справедливий розподіл ресурсів між жінками та чоловіками, за права жінок.  Фемінізм в Україні – явище не нове, хоча має негативну конотацію. Олії у вогонь підливали так звані жіночі рухи, які не в найкращому світлі представляли боротьбу за рівність. Зокрема, активістки української організації Femen проводили надто провокативні та неоднозначні акції.

Ґендерна політика в українському законодавстві

Важливим поштовхом до легітимізації та розуміння цього явища вже в сучасній Україні стало законодавче підґрунтя. Насамперед у 24 статті Конституції України йдеться про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

У 2005 році був прийнятий Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні» та була ухвалена «Державна програма з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року», якими було передбачено державну підтримку ґендерних досліджень. До того ж, Україна взяла на себе низку міжнародних зобов’язань та підписала міжнародні документи щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Однак слід зазначити, що законодавства замало для перетворень у суспільній свідомості та створення цивілізованих культурних традицій ґендерних ролей в Україні. Як бачимо, хоча  закони та нормативно-правові акти цілком відповідають міжнародним вимогам, цього зовсім не достатньо. Всі ці законодавчі акти, на жаль, не повною мірою реалізуються. Немає

також постійного системного моніторингу виконання взятих міжнародно-правових зобов’язань у цій сфері. Крім того, в Україні інколи вибірково та непослідовно підходять до надання згоди на обов’язковість окремих міжнародних договорів. Часто міжнародні договори ратифікуються без внесення відповідних змін до законодавства України, без прийняття нових або скасування чинних законів, які не відповідають взятим міжнародним зобов’язанням.

Питання суспільної легітимізації поняття ґендерної рівноваги не було б можливим для реалізації без активних дій громадянського суспільства.

Угода про асоціацію з ЄС – шанс для України

В основі законодавства Європейського Союзу лежать норми про захист прав та свобод людини. Не останнім серед цих питань є і ґендерна рівність. Зокрема,  основоположною метою заснування Ради Європи 1949 року стали «захист прав людини та верховенства права». Хоча право ЄС не містить переліку основних прав людини, закріплених письмово, у преамбулі Договору про співтовариство 1957 року йдеться про те, що засновники співтовариства «мають на меті створення найтіснішого за всю історію союзу народів Європи і зберігання та зміцнення миру та свободи в Європі» і ст.141 Договору про Співтовариство, яка  містить заборону на виплату різної винагороди для жінок і чоловіків за рівну або рівноцінну працю.

Отже, норми про захист прав людини, зокрема у контексті ґендерної рівності, є основоположними для ЄС та грають важливу ціннісну роль для європейського співтовариства. Щеплення такими цінностями асоційованих країн відбувається через Угоди.  По суті, в Угоді про асоціацію України з ЄС покладено цінності ведення політики у різних сферах життя, виконання яких для нашої країни вартуватиме можливості економічного та політичного зростання та, врешті, і можливості вступу до ЄС.

За даними ГО “Український центр європейської політики” Угода про асоціацію передбачає для України зобов’язання імплементувати близько 350 європейських актів до 2025 року.  Якщо в минулому наші стосунки з європейськими донорами в рамках розвитку  ґендерної політики в Україні обмежувалися проектами, то тепер на популяризації та актуалізації теми наголошується в Угоді про асоціацію.  Зокрема, вже на початку Преамбули до Договору наголошується на цінностях, які розділяють сторони-підписанти. Вони ґрунтуються «…на повазі до демократичних принципів, верховенства права, доброго врядування, прав людини і основоположних свобод, у тому числі прав осіб, які належать до національних меншин, недискримінації осіб, які належать до меншин, і повазі до різноманітності, людської гідності та відданості принципам вільної ринкової економіки, які сприяють участі України в Європейських політиках». Також у Розділі V Угоди, де мова йде про економічну та галузеву співпрацю України та ЄС у главі 21 “Співробітництво у галузі зайнятості, соціальної політики та рівних можливостей” відзначається: “сторони посилюють діалог та співробітництво щодо забезпечення гідної праці, політики зайнятості, безпечних та здорових умов праці, соціального діалогу, соціального захисту, соціального залучення, ґендерної рівності та недискримінації”. Також у Додатку XL до глави 21 Угоди вказано конкретні Директиви, які Україна мусить імплементувати (таблиця 1).

Як бачимо, для імплементації кожної з Директив потрібно від 3 до 4 років. Такі законодавчі зобов’язання лише підтверджують, що Україна, підписавши Угоду, бере на себе серйозні зобов’язання захисту прав жінок у всіх сферах.

Якщо Україна не просувається в цьому напрямку, вона не буде отримувати додаткової допомоги – наприклад, макрофінансової, яка потрібна для збалансування бюджету, фінансування певних програм тощо. Тобто, головний акцент – це не юридичний, а економічний. Угода про асоціацію України з ЄС дає шанс для українського економічного та політичного поступу.

На Україну чекає маса перетворень – «адаптація законодавства до законодавства ЄС, гармонізація нормативно-правової бази, поліпшення економічних, торговельних та інвестиційних відносин, забезпечення взаємного доступу до ринків товарів і послуг України та держав – членів ЄС, вдосконалення торговельної політики для створення робочих місць і стимулювання зростання виробництва. Крім цього,  дотримання міжнародних норм і стандартів правосуддя, обмін досвідом впровадження державної політики, створення умов для розвитку соціального діалогу, соціального захисту та забезпечення ґендерної рівності». Про це йдеться у плані заходів  з імплементації Угоди, який було ухвалено урядом 17 вересня 2014 року.

Поза основними задокументованими зобов’язаннями сторін є велике сподівання на те, що Угодою таки вдасться винести в мейнстрим питання рівності чоловіків та жінок. Із прийняттям відповідного законодавства українські жінки отримають ще один інструмент у боротьбі за свої права. Дуже хочеться вірити, що європейські цінності у питанні ґендерної політики зруйнують існуючі стереотипи в нашому суспільстві. Й українські жінки дивитимуться на власну самореалізацію та досягнення у всіх можливих сферах життя, у політичній зокрема, через призму можливостей, які дає ЄС.

Примітки: