Несвяткова історія: про що брехали українські політики у 2024 році?

Кінець минулого року, початок нинішнього — ніби як час підбивати підсумки. Головне, хоча й очевидне розчарування 2024-го — політики продовжують брехати і маніпулювати. Друге розчарування — у тих, хто поширює проросійські наративи в Україні, досі є депутатський мандат.

Частина обранців (Дубінський, Дмитрук), попри відкриті кримінальні справи, досі мають статус депутата і продовжують вкидати фейки. Саме ці депутати найчастіше атакують ініціативи, спрямовані на відмежування від росії (заборона проросійської церкви, перейменування вулиць, українізація тощо). Але є і позитив, бо, попри старання депутатів, відповідні закони прийняли. Дерусифікація, хоча і з перешкодами, але триває. 

Третє — депутати, незалежно від політичної приналежності, продовжують давати коментарі проросійським каналам, тим самим легітимізуючи їх. Цього року так сталося з ютуб-проєктом Лани Шевчук, ексведучої каналів Медведчука. Її канал та цитати політиків ми вже розбирали за цим посиланням.

Далі перевіряємо вибрані цитати політиків за 2024 рік. Ми шукали їхні заяви у соцмережах, інтерв’ю, виступах у Раді та на пресконференціях. До аналізу увійшли не всі неправдиві заяви, а лише кілька показових про війну, мобілізацію, переговори, електроенергію та дерусифікацію. На нашу думку, це одні з найважливіших тем, якими часто маніпулюють політики.

Участь у війні

Чим довше триває повномасштабне вторгнення, тим більше з’являється «неймовірних фактів» про діяльність політиків чи їхніх колег у перші дні великої війни. Показові у цій історії дві цитати — Зеленського і Порошенка.

Президент згадав про Татарова у відповіді на питання про ефективність команди ОП. На заяву українці відреагували переважно мемами. Але якщо серйозно — чи реально це перевірити? І так, і ні. З роллю Василя Малюка легше, адже з 28 лютого 2022 року він працював заступником голови СБУ, зокрема займався створенням спецпідрозділу для диверсійних і контрдиверсійних заходів.

З Татаровим складніше. На сайті ОП рідко згадують про нього: коротка біографія, назва посади (заступник керівника ОП) та напрям (правоохоронний). Дослівно компетенція заступника після призначення звучала так: «…формування державної політики у сфері правоохоронної діяльності, експертно-аналітичне забезпечення роботи Офісу Президента України, забезпечення гарантій національної безпеки держави у сферах правоохоронної діяльності, протидії корупції, захисту прав людини». За весь час роботи — лише кілька пресрелізів на сайті ОП про зустрічі навколо правоохоронних питань. Сам Татаров публічно не коментує свою діяльність.

Про політичний вплив Татарова відомо з журналістських розслідувань та інсайдів. Але теж ні слова про його участь у «вбивстві чеченців» чи інших оборонних заходах. Інакше кажучи, нема доказів про «чеченців», але і нема що протиставити — невідомо, чим займався Татаров у перші дні вторгнення.

Про свої військові заслуги цього року згадував і Петро Порошенко. Паралельно з цим він закидав владі, що та повністю втекла зі столиці в перші дні.

Примітно, що в інтерв’ю «Українській правді», опублікованому у лютому 2023 року, теза про виїзд влади була лише припущенням. Порошенко згадував ухвалення воєнного стану та мобілізації: «Ніякого обговорення, зайшли, проголосували і пішли. І це було зроблено. А далі вже, я думаю, що відсотків 70-80 здриснули».

Насправді в перші дні повномасштабної війни щонайменше президент, прем’єр, спікер Ради не виїжджали з Києва. Вони продовжували працювати, проводили наради, брифінги, комунікували із західними партнерами тощо. До того ж більшість депутатів 24 лютого 2022 року перебували в Україні, натомість напередодні вторгнення виїхали за кордон й не повернулись близько 10 нардепів. Скільки переїхали зі столиці на захід країни — невідомо.

24 лютого Порошенко дійсно перебував у Києві. Проте немає підтверджень, що «зі зброєю» обороняв Київ. Адже навіть за словами самого політика, у перші години він прибув на засідання Ради. Того ж дня він давав коментарі медіа, звертався із закликом до киян долучатись до війська. 

Ба більше, раніше політик не згадував, що особисто обороняв місто. У перший день вторгнення «Європейська Солідарність» забезпечувала 206 батальйон ТрО Києва. За словами нардепа, він разом із підрозділом облаштували блокпости у столиці, політик надав автобуси для евакуації цивільних із зони боїв. Протягом перших днів депутат їздив на блокпости 206 батальйону ТрО, передавав підрозділу зброю, аптечки, звертався до західних лідерів. 

Фонд Порошенка продовжує допомагати Силам оборони. За словами політика, з 24 лютого 2022 року він та його родина спрямували понад 6,5 млрд грн власних коштів на допомогу війську. У фонду немає детальної звітності, як-от у «Повернись живим», але є фото- та відеозвіти про передачу допомоги.

Водночас підтримувати військових — не означає «захищати Київ зі зброєю в руках». Безперечно, важливе і перше, і друге, але це не порівнювані поняття. Натомість подібні формулювання ставлять волонтерство і безпосередню участь у боях на один щабель, що применшує зусилля Сил оборони. 

Мобілізація

Мобілізація та маніпуляція крокували поруч цього року. І навіть якщо українські політики не дублювали тези російської пропаганди, не обходилось без панічних заяв. Так, у грудні Дмитро Разумков заявив, ніби в Раді підтримали мобілізацію жінок.

3 грудня 2024 року Верховна Рада у першому читанні ухвалила законопроєкт №12076. У проєкті дійсно пропонують брати на військовий облік жінок, які виявили бажання проходити базову військову підготовку. Однак взяття на облік не дорівнює мобілізації. Адже наразі жінок в Україні можуть долучати до Сил оборони лише добровільно. У законі «Про військовий обов’язок і військову службу» зазначено так: «Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час у добровільному порядку».

Це стосується і жінок, які за законом зобов’язані стати на облік (медикині, фармацевтки), — вони мають статус військовозобов’язаних, але наразі немає норми про їхню примусову мобілізацію. У відкритих джерелах теж відсутні згадки, що медикинь коли-небудь примусово мобілізували.

Інше панічне повідомлення — мовляв, уряд через «єПідтримку» планує виявити чоловіків, що ухиляються від армії.

Першою припущення про «виявлення ухилянтів» озвучила Василевська-Смаглюк зі «Слуг народу», далі на її слова послався Разумков як на доконаний факт.

Утім, «Зимова єПідтримка» ніяк не пов’язана з мобілізацією. Для отримання тисячі потрібна «Дія» та рахунок в одному з банків-партнерів. При оформленні картки «Національного кешбеку» не перевіряють військово-облікові документи і не просять уточнити контактні дані. 

Але необхідно дати згоду на передачу інформації про платіжні операції. Уряду потрібні дані про транзакції, що стосуються купівлі чи повернення товарів, які беруть участь у програмі «Національний кешбек». Тобто бачити суми, з яких потім нараховують кешбек.

Якщо ж картка «Національного кешбеку» потрібна лише для тисячі — ніщо не завадить оформити картку, не користуватися кешбеком, витратити тисячу та згодом закрити картку.

Переговори

На фоні втоми від війни та складної ситуації на фронті росіяни посилили спекуляції на темі переговорів. Мета залишається незмінною: змусити українців повірити у безперспективність боротьби, перестати чинити супротив та погодитися на «мир» на умовах росії. 

От тільки пропагандистські заяви лунали не тільки з вуст ворогів, а й від тих, від кого українці чути не мали б — від нардепів. Особливо чітко це було видно після масованого обстрілу України 8 липня. Тоді найбільших руйнувань зазнала дитяча лікарня «Охматдит». Замість засудження злочину і допомоги постраждалим деякі нардепи закликали до перемир’я з рф на будь-яких умовах.

Наприклад, Артем Дмитрук та Євгеній Шевченко, члени депутатської групи «Відновлення України». Перший пізніше втік за кордон, проти нього відкриті справи щодо нападу на військового і правоохоронця та незаконний перетин кордону. Другий отримав підозру у держзраді та перебуває у СІЗО. Обидва політики вже не перший рік поширюють проросійські наративи. 

Що маніпулятивного у закликах до миру за будь-яку ціну? У них наголошують на діях України («ми повинні робити…»), але ігнорують, що росія має зробити для досягнення миру. Звучить так, ніби це Україна розпочала війну, і лише від неї залежить її кінець. Насправді ж росія — агресор, і на ній лежить головна відповідальність за продовження бойових дій. 

Щобільше, автори подібних «мирних закликів» зовсім не враховують, що росія не готова до поступок на переговорах. І, навпаки, вимагає, щоб Україна поступилася своєю незалежністю та суверенітетом.

Зараз Дмитрук системно поширює російський наратив про те, що війна вигідна військово-політичному керівництву України. Раніше схожий меседж озвучував Георгій Мазурашу, нардеп зі «Слуг народу». 

Насправді українська держава неодноразово публічно заявляла про бажання припинити бойові дії. Наприклад, Україна презентувала Формулу миру та ініціювала проведення Саміту миру з розрахунком, що міжнародна підтримка і військовий та економічний тиск на рф призведуть до встановлення справедливого миру. Але через складну ситуацію на фронті та недостатні обсяги міжнародної підтримки примус росії до миру навряд є реалістичним найближчим часом. 

Водночас не можна стверджувати, що Україна не заявляє про прагнення до миру, а керівництво нібито «наживається» на війні. Саме росія почала вторгнення, тож вимоги України — деокупація всіх територій, покарання злочинців, репарації тощо — обґрунтовані. 

Натомість кремль постійно відкидає будь-які спроби припинити війну, наполягаючи на «врахуванні ситуації на землі». Тобто відмову України від тимчасово окупованих територій в обмін на припинення вогню (без гарантій безпеки та репарацій), а також зобов’язання не долучатись до воєнних союзів та прийняти нейтральний статус. При цьому немає жодних гарантій, що після прийняття цих умов путін не продовжить агресію. Тож погодитись на закінчення війни на умовах кремля означає капітулювати і втратити державність. 

Отже, українське військово-політичне керівництво намагалося припинити бойові дії на своїх умовах, проте не могло погодитися на ультиматуми росії. Наразі від своїх принципових умов не готові відійти ні Україна, ні росія. 

Світло

З 2022 року Україна втратила щонайменше 30 ГВт генерації внаслідок окупації та обстрілів. На фоні цього уряд підвищив тариф на світло з 2,64 грн до 4,32 грн/кВт∙год з 1 червня.

Кілька депутатів розкритикували підвищення і заявили, нібито справжня собівартість 1 кВт у рази нижче нового тарифу. Версії різнилися: Дубінський називав собівартість у 0,54 грн/кВт∙год, а Тимошенко — 0,97/кВт∙год.

Проте ні, електроенергія не коштує копійки, і населення не може платити за неї в рази нижче. За останніми даними на червень 2024 року, виробнича собівартість 1 кВт∙год на АЕС — 1,7 грн (з ПДВ). Але витрати на виробництво — це неповна собівартість електроенергії. 

Ціну на товар та послугу формують також витрати на збут та будь-які інші витрати, потрібні для її продажу. У випадку з електроенергією враховують також процес її транспортування, тобто розподіл енергії у регіонах, та передача мережами «Укренерго», далі — постачання до кінцевого споживача. Також додається ПДВ у 20%. Якщо підсумувати все, вийде навіть більша сума, ніж нинішній тариф у 4,32 грн.

Населення не сплачує ринкову ціну електроенергії. Різницю між ринковою ціною і вартістю електроенергії для побутових споживачів відшкодовують «Енергоатом» та «Укргідроенерго» за процедурою ПСО (покладення спеціальних обов’язків на окремих учасників ринку). Компанії зобов’язані постачати енергію населенню за фіксованими цінами та відшкодовувати різницю між фіксованою та ринковою ціною іншим учасникам. 

Дерусифікація

У 2024 році сталися щонайменше дві події, які посилюють нацбезпеку України та культурно відмежовують нас від росії, — закон про заборону проросійської церкви та закон про деколонізацію.

Проросійські депутати неодноразово поширювали фейки і маніпуляції про ці закони. Показовий приклад — нещодавня заява Юрія Бойка, де він зібрав майже всю «колекцію» подібних міфів.

Тоді як у Дмитрука багато заяв про УПЦ МП — він підміняє поняття і каже, що заборона церкви означатиме заборону православної віри чи гоніння мільйонів православних по всій країні.

Періодично повторюються і традиційні заяви про «приниження російськомовних». Причому не лише від депутатів колишньої ОПЗЖ.

Насправді Україна не дискримінує власних громадян, а позбавляється російського впливу та повертається до власних традицій. Тож давайте по черзі.

У країні зносять пам’ятники не кому-небудь, а російським та радянським діячам, причетним до імперської політики. Топоніми перейменовують на честь українських діячів. Часто так містам чи вулицям повертають історичні назви, чи присвоюють нові на честь сучасних героїв. 

До того ж це роблять не насильно. Рішення про перейменування ухвалюють на місцевому рівні, а нову назву затверджують колективно, під час громадського обговорення. При цьому кожен громадянин може запропонувати власну назву для перейменування. Детальніше фейки та маніпуляції про дерусифікацію ми розбирали у цій статті.

Тези про переслідування вірян УПЦ МП також неправдиві. Українців не обмежують у тому, яку віру сповідувати або які храми відвідувати. Можлива заборона стосується лише юросіб — проросійських церков. УПЦ МП є структурним підрозділом рпц, а деякі її представники мають зв’язки з рф. 

В українському законодавстві немає покарання за сповідування певної релігії чи приналежність до конкретної релігійної організації. Тобто священників чи вірян не арештовують за сам факт приналежності до УПЦ МП. Їх, як і інших, затримують у випадку порушення закону. Зокрема СБУ відкривала кримінальні провадження проти священників, яких звинувачували у колабораціонізмі, державній зраді, сприянні країні-агресорці, виправданні агресії рф.

І останнє — ніхто не забороняє російську в приватному спілкуванні. Мовний закон регулює лише публічну площину. Говорити у побуті можна будь-якою мовою. Особисте спілкування ніяк не регулюється законом. Що доводять і самі депутати (Бойко, Скороход) — заяви вище вони озвучили російською.

Ще один популярний наратив про перейменування вулиць, міст — «це не на часі». Мовляв, від деколонізації слід відмовитись або щонайменше відкласти її до кінця війни, бо є важливіші проблеми.

Але це на часі. Навіть з точки зору практичної доцільності перейменування не вимагають значних ресурсів. За даними Transparency International Ukraine, у 2022-2023 роках у 5 містах України на виготовлення майже 10 тисяч табличок витратили з місцевих бюджетів орієнтовно 14 млн грн. Найбільше коштів у 2022-2023 роках витратили у Дніпрі, де витрати на таблички склали 0,045% від загального бюджету міста на ці 2 роки. У низці міст таблички поки не оновлювали, зокрема через брак коштів або перерозподіл ресурсів на розв’язання проблем, викликаних війною. 

Ба більше, є запит суспільства на перейменування. 25 жовтня 2024 року Український інститут національної пам’яті опублікував опитування щодо політики нацпамʼяті. Зокрема, до перейменування населених пунктів та вулиць, названих на честь радянських або комуністичних діячів, у 2024 році позитивно ставилися 77% (у 2023 році — 71,6%). Подібна ситуація з назвами на честь політичних, військових діячів російської імперії. Позитивно до таких змін у 2024 році ставилось 74,7% (у 2023 році — 71,5%). Якщо говорити про зміни назв міст та вулиць на честь діячів російської культури, то підтримали це 65,6% у 2024 році (у 2023 році — 59%). 

Вішліст?

Різдво, Новий рік пройшли, тож для вішлістів, певно, уже запізно. Утім, відрізняти правду від маніпуляцій і брехні ми повинні не лише на свята. Виборці мають слідкувати, щоб політики:

• Апелювали до фактів, а не емоцій.
• Перевіряли ці самі факти. Дрібні помилки на кшталт «Караван лає, а собака йде» допустимі. Однак неприпустимо свідомо перекручувати цифри для маніпуляції аудиторією чи навіть повторювати проросійські наративи.
• Визнавали помилки. Юрій Бойко попросив вибачення за відео про «радикалів, що зносять пам’ятники», але не спростував свої слова. У коментарі для BBC Україна він, навпаки, підтвердив, що думки своєї не змінив. Це приклад некоректного визнання помилок.
• Не пропонували легкі і швидкі рішення, яких у принципі не існує, тим паче під час війни.
• Не ходили на проросійські канали (як-от до Лани Шевчук) та не легітимізували їх в очах аудиторії.
• Не принижували заслуги військових у своїх заявах.