З того часу, як російська армія почала бомбардувати українські міста, кілька мільйонів біженців покинули країну, включно з десятками тисяч негромадян України. Я поговорив з іноземцями у Львові, які рухалися до кордону з ЄС, а також із тими, хто був уже в Польщі чи своїх рідних країнах, про їхній досвід та ставлення в Україні.
Імпровізовані укриття та намети з обігрівом, з гарячими напоями та їжею, яку біженцям роздають волонтери, з’явилися на нещодавно відреставрованій площі перед будівлею Львівського вокзалу. Коли я наближаюся до неї, велика жвава група індійських студентів виходить із вокзалу.
Каял Раун’яр, студентка-медик 5 курсу харківського Університету ім. Каразіна, розповідає, що вони їхали потягом із Харкова близько двох діб. Їхній однокурсник із Індії загинув під час російського бомбардування центру Харкова.
Ольга, львів’янка, допомогла їм знайти автобус до польсько-українського кордону. Її чоловік раніше працював в агенції, яка допомагала студентам з Індії вступати до українських університетів. Багато студентів телефонують йому не отримавши допомоги від інших агенцій чи індійського посольства в Україні.
«Якби мої діти опинилися в такій ситуації за кордоном, я була б рада знати, що їм хтось допоміг. Тому я тут. Вони не говорять українською, й деякі люди можуть цим скористатися».
Ользі допомагає Карута Пандіан, індійський бізнесмен, який живе у Львові. Ольга не бачила повідомлень про насильство проти неукраїнців на кордоні. Вона запитує Каруту, чи він чув щось про це. Він відповідає. «Так. Чому? Бо вони намагалися пройти без черги».
Попрощавшись, заходжу до вокзалу. В кутку бачу молодого чоловіка, який тримає в руках квиток. Симпаті приїхав навчатися до Білої Церкви з Гани три місяці тому. Він грав у футбол за місцеву команду. У нього є з собою лише рюкзак з бутербродами.
Симпаті здається розгубленим, оскільки навколо мало інформації англійською. Я відводжу його до молодої волонтерки, яка одразу береться до справи. Пізніше він підтверджує повідомленням у WhatsApp, що йому вдалося сісти на потяг та перетнути угорський кордон.
Покидаючи станцію, я бачу неймовірно велику чергу людей, які чекають потяга до польського кордону. Наступний буде не раніше, ніж за три години.
Сісти на потяг у західному напрямку для багатьох було проблемою. На моторошному відео з Київського вокзалу поліція стріляє у повітря, щоб утримати панікуючий натовп від штурму вагонів.
Дью, учитель англійської та засновник популярної кав’ярні Te Amo Lviv, виїхав до Холму у Польщі 28 лютого на переповненому потязі Інтерсіті.
Дью каже, що усіх чоловіків у потязі, українців та іноземців, попросили вийти з потяга на кордоні, пропустити прикордонників до переповненого потягу та чекати перевірки своїх документів на морозі. Він каже, що в жодному разі не відчував до себе іншого ставлення, ніж до українців. Прикордонники не розмовляли англійською, але намагалися жартувати з іноземцями та віддали усі паспорти одному з них, щоб він їх роздав решті. Після перевірки пасажири знову зайшли до потяга.
Дві українки, які перетнули кордон на день раніше окремо одна від одної на електричках зі Львова, підтверджують, що серед них було багато іноземців, чоловіків та жінок. На прикордонному пункту біля Шегинів прикордонники попросили всіх іноземців-чоловіків вийти з потяга та чекати наступного, який мав їх підібрати.
Це призвело до палких дискусій, у деяких випадках чоловіків ображали та виштовхували з потяга. Обидві жінки незалежно одна від одної кажуть, що це було зроблено, щоб дозволити сісти більшій кількості жінок та дітей, які чекали на прикордонній станції.
Однак, Ісидор, нігерієць, який працює лікарем в Івано-Франківську та вільно розмовляє українською, розповів мені іншу історію. Разом із кількома індійськими друзями, в тому числі жінками, він сів на потяг до польського кордону, який, як сказав кондуктор, був безкоштовним для всіх.
Після очікування прикордонного контролю в пункті Шегині вони отримали паспорти назад без печаток. Озброєна прикордонниця, з якою він говорив, звинуватила Ісідора та його друзів у тому, що вони насправді не їдуть у потязі, та змусила їх вийти. Спроби Ісідора з’ясувати ситуацію були грубо відкинуті. Жоден із українських пасажирів не спробував допомогти їхній групі. Наскільки він знає, їхні місця у потязі ніхто не зайняв.
Зачекавши кілька годин, Ісидор та його друзі таки отримали штампи до паспортів від іншої зміни прикордонників. Вони пропустили українських жінок та дітей до наступного потяга, але їм самим не дозволили сісти. Зрештою вони прослизнули всередину, коли прикордонники втратили пильність, та невдовзі перетнули польський кордон.
Карім*, студент 5 курсу КПІ з північної Африки намагався пройти перехід Шегині-Медика до Польщі. На цьому переході було особливо багато людей – як українців, так і іноземців. Він бачив, як деяких іноземців били й ображали прикордонники. Він каже, що спочатку думав, що для цього були причини.
В той час як справді багато людей намагалися пройти без черги, Карім каже, що деякі прикордонники проявляли необгрунтовану агресію. Він каже, що деякі прикордонники змушували іноземців віджиматися, танцювати чи присідати по кілька хвилин. Якщо вони не погоджувалися, їх відсилали в кінець черги, що означало багато годин очікування у складних умовах. Його спроби використати своє знання англійської та української мов і виступити посередником прикордонники зустрічали байдужістю та агресією.
Карім провів на переході три ночі, із них дві у тимчасовому укритті запропонованому місцевим мешканцем. Деякі місцеві мешканці дали йому гарячі напої та їжу, тоді як інші відмовилися обслуговувати його у маленьких крамницях. Зрештою він перетнув кордон на іншому переході – Краковець-Корчова, де жодних проблем не було, і до нього добре ставилися.
Інший студент, ІБ* з Іраку, був шокований ставленням на цьому ж пункті перетину. Він каже, що прикордонники били та принижували іноземців. Він підтверджує свідчення Каріма, що перевага при перетині кордону надавалася не лише українським жінкам та дітям, але й громадянам ЄС та США.
Деякі іноземці, які ще оговтуються після важкої подорожі та визначаються зі своїм статусом у Польщі чи інших країнах, наразі відмовились розмовляти – і, можливо, ще поділяться своїм досвідом перетину кордону.
Наразі повідомлення про погане ставлення до іноземців переважно надходять з одного переходу – Шегині-Медика, через який пройшла найбільша кількість біженців.
Офіційна позиція української влади – це те, що до всіх біженців ставляться однаково, і ті, хто бажає виїхати з України, змогли це зробити. Міністерство закордонних справ відкрило гарячу лінію для іноземців, які намагаються виїхати з України, та постійно підкреслює, що всі іноземці можуть перетинати кордон.
Українські активісти також допомагають. Олеся Михайленко, юристка, співзаснувала волонтерську ініціативу, яка надає інформацію для іноземців в Україні. Вона каже, що іноземці, особливо ті, хто перебуває в Україні незаконно та не розмовляють українською чи російською, часто потребують допомоги.
Команда The Ukraїner поговорила з іноземцями, які сказали, що українська влада ставилася до них добре. Вони також поширили відео Жана Беленюка, першого афроамериканця, якого обрали до українського парламенту, у якому він запевняє, що в
Україні расизм не є гострою проблемою. З того часу до нього приєдналися інші українці африканського чи азійського походження.
Ісидор, Карім та ІБ підкреслюють, що раніше в Україні вони ніколи не зустрічались із настільки поганим ставленням, хоча періодично і відчували дискримінацію. Ізідор каже, що після 9 років тут Україна – це його дім, і що він почувався в Івано-Франківську дуже затишно. Він каже, що чиновники часто ставляться ворожо, але описує українців як добрих та щедрих. Це робить його досвід на кордоні ще більш травматичним.
Карім каже, що сподівається, що подібне більше не трапиться. Тому що «це не та Україна, яку я знаю».
*деякі імена були змінені, щоб захистити особу респондентів.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
