Перший «Північний потік» вже є доленосним з точки зору європейської політики безпеки і сусідства. Його введення в експлуатацію в 2011-2012рр. і пов’язане з цим інфраструктурно-економічне розмежування Росії і України в енергетичному секторі, можливо, було значним (хоч і не єдиним) чинником початку російсько-української війни в 2014 році.
Геоекономічна і політична амбівалентність цих мегапроектів викликає сумніви в узгодженості проголошених цілей та інструментів нинішньої Східної, європейської та енергетичної політики Берліна. Причому такі сумніви висловлювали не лише українські експерти. Для таких східноєвропейських країн як Польща подібні мільярдні проекти символізують небезпечну традицію особливих німецько-російських відносин, тим більше що економічний і стратегічний сенс цих проектів для ЄС є спірним.
Як і його попередник, «Північний потік – 2» спроектовано російською стороною для обходу України як транзитера російського газу. Новий газопровід починається на Слов’янській компресорній станції поблизу Усть-Луги і проходить звідти по дну Балтійського моря до Лубміна в районі Грайфсвальда. Звідти газ має транспортуватися далі, зокрема в розподільні вузли в Австрії, яка через це теж рішуче підтримує проект. Разом два газопроводи «Північний потік» зможуть транспортувати 110 мільярдів кубометрів газу на рік. Це вже призвело до зниження завантаження української трубопровідної системи, яка і без того ніколи не використовувалася повністю. Відкриття «Північного потоку – 2» в подальшому може призвести до закриття більшої частини української ГТС.
Прибічники «Північного потоку – 2» стверджують, зокрема, що ЄС у майбутньому доведеться імпортувати значно більші обсяги газу через зниження обсягів видобутку в Європі і зростання значення газу як транзитної сировини для так званого «енергетичного переходу» від вуглеводнів до відновлюваних енергетичних ресурсів. Крім того іноді можна почути геоекономічний аргумент про те, що Німеччина могла б політично виграти від того, що стане центральним розподільним вузлом російського газу в Європі. Цей проект нібито йде на користь конкуренції на європейському газовому ринку і таким чином вигідний для споживачів. Посилення взаємної економічної інтеграції ЄС із Росією також часто розглядається позитивно, наприклад, як геостратегічний чинник на противагу підйому Китаю.
Україна, багато східноєвропейських держав, США, Європейський парламент, а останнім часом і дедалі більше німецьких коментаторів наводять протилежні аргументи. Наприклад, навіть без «Північного потоку – 2» вже є більш ніж достатньо транспортних потужностей між РФ і ЄС. У зв’язку з цим відкриття нового газогону просто призведе до закриття старих транспортних маршрутів, а не до їхньої диверсифікації. Більш того, нова вторинна інфраструктура всередині Росії та Євросоюзу для повної експлуатації «Північного потоку – 2», якій досі приділялося мало уваги, призведе до зростання цін. Проект також суперечить оголошеному екологічному повороту в енергетичній політиці ЄС, підвищення ринкових стимулів на користь нових відновлюваних енергоресурсів і послідовного відходу від старих вуглеводневих технологій.
Незалежні аналітики також вказують на те, що природні заповідники Росії опиняться під загрозою. Зусилля ЄС щодо диверсифікації своїх імпортерів і шляхів транспортування енергоносіїв будуть підірвані. І без того відносно висока економічна залежність Заходу від ревізіоністської Москви зміцниться.
Україна втрачає переговорну силу візаві Росії, тоді як ЄС як єдиний актор стає дедалі більш розділеним через суперечки між його країнами-членами з приводу нового трубопроводу і різних двосторонніх домовленостей між окремими європейськими країнами і Росією. Незважаючи на тісну економічну співпрацю РФ з ЄС, дедалі агресивніша зовнішня політика Кремля показала, що традиційна мантра німецької політики щодо Росії про «зміни через торгівлю» є хибною. Навпаки, додаткові газові угоди непрямо підтримали різні міжнародні авантюри Кремля, зокрема експансію Росії на схід і південь України.
Незважаючи на посилення санкцій з боку США, зростаючу суспільну критику проекту всередині ЄС і різні юридичні суперечки в національних і міжнародних інстанціях, «Північний потік – 2» досі активно просувається потужним європейським консорціумом енергетичних компаній з Росії, Франції, Австрії, Великобританії та Німеччини, а також багатьма східнонімецькими політиками.
У Києва надалі створюється враження, що Берлін хоче отримати сумнівні національні і геостратегічні переваги за рахунок порушення міжнародної безпеки та економічних інтересів своїх партнерів з Центральної та Східної Європи. Крім того, є ще й інші рішення, прийняті нещодавно Берліном, які сприймаються як допомога Путіну в його політиці щодо України. Наприклад, підтримка Німеччиною повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи влітку 2019 р. В Україні такі тенденції розглядаються як попередження про те, що після відходу Ангели Меркель з політики в 2021 р. інтереси Києва в Берліні можуть втратити вагу.
Незважаючи на палкі внутрішньо-ЄСівські суперечки навколо різних російських газогонів і набуття чинності новими американськими санкціями проти них у 2021 році, не виключено, що в сухому залишку «Північний потік – 2» все-таки буде завершено і введено в експлуатацію. Один з аргументів на користь такого прогнозу — це те, що сьогодні будівництво газопроводу вже наблизилося до завершення. Його скасування на даному етапі призведе не лише до великих фінансових втрат для всіх залучених сторін. Відмова від майже готового довгого газопроводу може підірвати загальну довіру іноземних інвесторів до можливості сталої реалізації великих інфраструктурних проектів у Східній Європі.
Більш того, останніми роками в низці західноєвропейських столиць зміцніла ідея якогось особливого європейського суверенітету замість трансатлантичного альянсу. За часів правління Трампа Німеччина та інші члени ЄС рішуче опиралися вимогам з боку США щодо «Північного потоку – 2», зокрема і через загальне відчуження між Америкою і Європою з 2016 року. Тому подальша доля кремлівського геополітичного проекту «Північний потік – 2» поки, на жаль, залишається неясною. Мабуть, він і надалі буде відігравати роль головного подразника в україно-німецьких відносинах.
Примітки
[1] Див., напр.: Михаил Гончар: Русско-немецкий газовый спрут против США // Сегодня, 21 июля 2020.
[2] Andreas Stein: Zu den ökonomischen Auswirkungen der Ostseepipeline auf die Ukraine // Ukraine-Nachrichten, 13 May 2010. – Andreas Umland: Berlin, Kiew, Moskau und die Röhre. Die deutsche Ostpolitik im Spannungsfeld der russisch-ukrainischen Beziehungen // Zeitschrift für Außen- und Sicherheitspolitik. № 3/2013. P. 413-428.
[3] Andreas Umland: Die deutsche Russlandpolitik im Lichte des Ukraine-Konflikts. Schein und Sein des interdependenztheoretischen Ansatzes zur Friedenssicherung in Europa // Dialog Forum, 15 May 2020.
[4] Про двосторонні відносини між Україною та ФРН у різних німецьких виданнях див.: Wilfried Jilge: Dialog mit Defiziten. Die deutsch-ukrainischen Kulturbeziehungen. Bestandsaufnahme und Empfehlungen // ifa-Dokumente. № 2/2001. – Andreas Umland: Westliche Förderprogramme in der Ukraine. Einblicke in die europäisch-nordamerikanische Unterstützung ukrainischer Reformbestrebungen seit 1991 // Forschungsstelle Osteuropa Bremen: Arbeitspapiere und Materialien. № 63/2004. – Kathrin Hartmann: Dialog mit Potenzial. Die deutsch-ukrainischen Kulturbeziehungen. Bestandsaufnahme und Empfehlungen // ifa-Dokumente. № 1/2008. – Andreas Umland: Weißer Fleck. Die Ukraine in der deutschen Öffentlichkeit // Osteuropa. № 9/2012. P. 127-133. – Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit: Die Ukraine in den Augen Deutschlands. Bilder und Wahrnehmungen eines Landes im Umbruch. Büro für politische Kommunikation. Kiew, 2018. – Susann Worschech: Deutsch-ukrainische Kulturbeziehungen. Veränderungen nach dem Euromaidan // ifa-Edition Kultur und Außenpolitik. Stuttgart, 2020. – Maryna Rabinovych: How the Federal Republic Reacted to Russia’s Annexation of Crimea. Berlin’s Diplomatic Response and German Media Representations in 2014–2020 // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. № 2/2020. P. 213-240.
[5] Antto Vihma und Mikael Wigell: Unclear and Present Danger. Russia’s Geoeconomics and the Nord Stream II Pipeline // Global Affairs. № 4/2016. P. 377-388. – Margarita Assenova: Europe and Nord Stream 2. Myths, Reality, and the Way Forward. Washington, 2018. – Andreas Heinrich und Heiko Pleines: Towards a Common European Energy Policy? Energy Security Debates in Poland and Germany. The Case of the Nord Stream Pipeline // Anne Jenichen und Ulrike Liebert, eds.: Europeanisation vs. Renationalisation. Learning from Crisis for European Political Development. Leverkusen, 2019. P. 169-182.
[6] Aleksandra Gawlikowska-Fyk, Marcin Terlikowski, Bartosz Wiśniewski, Szymon Zaręba: Nord Stream 2. Inconvenient Questions // PISM Policy Paper. № 5/2018. – Piotr Przybyło: The Real Financial Costs of Nord Stream 2. Economic Sensitivity Analysis of the Alternatives to the Offshore Pipeline. Warsaw: Casimir Pulaski Foundation, 2019.
[7] Andreas Umland: Geopolitischer „Wandel durch Handel“. Die ukrainische Frage als sicherheitspolitischer Risikofaktor der deutsch-russischen Wirtschaftskooperation // Ukraine-Nachrichten, 24 July 2013.
[8] Przybyło: The Real Financial Cost of Nord Stream 2. P. 7.
[9] Dmytro Naumenko: Russian Gas Transit Through Ukraine After Nord Stream 2 // Konrad Adenauer Stiftung, 2018.
[10] Severin Fischer: Nord Stream 2. Trust in Europe // CSS Policy Perspectives. № 4/2016. – Andreas Goldthau: Assessing Nord Stream 2. Regulation, Geopolitics & Energy Security in the EU, Central Eastern Europe & the UK // European Center for Energy and Resource Security Strategy Paper. № 10/2016. – Kai-Olaf Lang and Kirsten Westphal: Nord Stream 2. A Political and Economic Contextualisation // SWP Research Paper. № 3/2017.
[11] Gawlikowska-Fyk, Terlikowski, Wiśniewski, Zaręba: Nord Stream 2. P. 2-5
[12] Fischer: Nord Stream 2. P. 4.
[13] Thomas Kunze: Nord Stream 2. Die letzte Phase // Konrad Adenauer Stiftung, 31 March 2020.
[14] Roland Götz: Nord Stream 2. Die politisierte Pipeline // Osteuropa. №№ 1-2/2019. P. 23–32.
[15] Gawlikowska-Fyk, Terlikowski, Wiśniewski, Zaręba: Nord Stream 2. P. 2-8; Przybyło: The Real Financial Cost of Nord Stream 2. P. 7-14.
[16] Wolfgang Seibel: Arduous Learning or New Uncertainties? The Emergence of German Diplomacy in the Ukrainian Crisis // Global Policy. № 6/2015. P. 60; Andreas Umland: Can Germany Become a Major Ally of Ukraine? Counterintuitive Deliberations on a Coming Partnership between Kyiv and Berlin // World Affairs. № 1/2020. P. 74-89. Р. 85; Stefan Meister: From Ostpolitik to EU-Russia Interdependence. Germany’s Perspective // DGAP, May 2019. P. 26-27.
[17] Gute Nachricht für die russische Zivilgesellschaft // Auswärtiges Amt, 26 June 2019.
[18] Getmanchuk, Solodkyy, Stewart & Melnyk: Priorities and Expectations from Ukraine and Germany. P. 31-33.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
