Уривок з книги «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими»

У наш час кожен вважає себе експертом. Усі дають поради, як керувати країною, реформувати економіку, лікувати хвороби чи правильно харчуватися. Автор цієї книжки вважає, що це колапс експертності, спричинений гуглом, заснований на вікіпедії та підживлений соцмережами. Ніхто більше не розмежовує думок обивателів і фахівців, а головна мета будь-якої розмови — довести, що хтось не має рації. Публікуємо уривок з книжки, яку презентувало видавництво «Наш Формат».

Що є фейком в інтернеті? Усе

У цій чи в будь-якій іншій книжці забракне сторінок, щоб перелічити обсяги дезінформації в інтернеті. Чудодійні зцілення, теорії змови, підроблені документи, цитати з вигаданим авторством — це все бур’янці та величезні будяки, якими заріс усесвітній сад знань. Здоровіші, проте менш витривалі трави й квіти не мають жодного шансу вижити в ньому.

Стійкі старі забобони й теорії змови, наприклад, видозмінилися та відродились онлайн. Усі ми чули історії про алігаторів у каналізації, малоймовірні смерті знаменитостей і бібліотеки, які завалилися, бо ніхто не взяв до уваги вагу книжок. Ці історії передаються від уст до уст. В інтернеті такі вигадки супроводжуються ще й красивою версткою та зображеннями. Вони поширюються через електронну пошту й соцмережі з такою швидкістю, що навіть є групи, наприклад, чудовий проект Snopes.com та інші фактчекінгові організації, які нічим не займаються, окрім того, що цілими днями спростовують ці нісенітниці.

На жаль, такі групи пливуть проти течії. Люди не приходять в інтернет для того, щоб їх виправили чи cпростували їхні виплекані теорії. Натомість вони просять електронного оракула підтвердити власне невігластво. У 2015 році авторка Washington Post Кейтлін Дьюї висловила занепокоєння, що фактчекери ніколи не зможуть подолати фейки, бо «ніхто не має ні часу, ні ментальної здатності спростовувати всі поточні нюанси та невідповідності». Зрештою, зітхнула авторка, ці спростування нічого в біса не міняють.

За два місяці після публікації цих слів Дьюї та Washington Post здались і скасували її щотижневу колонку про те, що було фейком в інтернеті. Уже неможливо було впоратись із божевіллям, особливо коли шахраї з’ясували, як заробляти на поширенні міфів і дорогоцінних кліках на сайтах. «Якщо чесно, — сказала Дьюї читачам, — ця колонка не може впоратися з теперішнім середовищем. Такий формат утратив сенс». Ще більше непокоїли розмови Дьюї з професійними дослідниками, які сказали їй, що «недовіра до інституцій зараз така висока, а когнітивне упередження завжди настільки сильне, що люди, які вірять у фейкові новини, часто зацікавлені в споживанні лише тієї інформації, що збігається з їхніми поглядами — навіть якщо вона демонстративно фейкова» (курсив оригінальний). Дьюї та Washington Post боролися з інтернетом, і останній переміг.

Багато нісенітниць, особливо в політиці, процвітає завдяки доступності та потужності інтернету. Уперта група невігласів може все ще думати, що земля пласка або що американці ніколи не висаджувалися на Місяць, але, мабуть, для решти з нас фотографії з космосу є достатнім доказом. Коли йдеться про такі легенди, як народження Барака Обами в Африці, керування Джорджем Бушем-молодшим терактами 11 вересня 2001 року або таємний план казначейства США запровадити замість долара глобальну валюту, астронавти з камерами не допоможуть. Соцмережі, веб-сайти та чати перетворюють міфи, почуті від «друга мого друга», історії та плітки на «факти».

Як пояснював британський автор Даміан Томпсон, миттєва комунікація зміцнює людей і групи, що одержимі божевільними, часом досить небезпечними, ідеями. Томпсон називає це контрзнанням: воно летить в обличчя науки і є абсолютно не вразливим до контраргументів.

Нині завдяки інтернету… плітки про Антихриста можуть за секунди перескочити від готів у Швеції до радикальної традиціоналістської католицької секти в Австралії. Такі групи стають толерантнішими до ексцентричних ідей одна одної. Контакти між чорними й білими расистами, що були одиничними десятки років тому, зараз квітнуть, поки ці групи обмінюються теоріями змови.

У повільнішому, менш поєднаному світі такі групи не могли посилювати власні погляди миттєвим схваленням від інших екстремістів онлайн. Вільний обмін ідеями — це потужна рушійна сила демократії, яка, утім, завжди несе ризик того, що злі та неосвічені люди застосують інструменти масової комунікації для власної вигоди й пропагуватимуть брехню та міфи, які не зможе спростувати жоден фахівець.

Ба гірше, дезінформація може лишатись онлайн роками. На відміну від учорашніх газет, інформація онлайн — постійна і вискакуватиме в подальших пошуках і тоді, коли її вже бачили. Навіть якщо фейки чи помилки були видалені в першоджерелі, вони з’являться в якихось архівах. Коли такі історії стають вірусними й поширюються електронним світом за дні, години чи навіть хвилини, їх уже неможливо виправити.

Наприклад, у 2015 році консервативний провокатор Аллен Вест оприлюднив вигадану сенсацію, що президент Обама змушував американських військових молитися, як мусульмани під час Рамадану. Сайт Веста оприлюднив яскравий заголовок «Гляньте, що змушували робити наших військових» із фотографією американських солдатів, які стоять на колінах із головами, схиленими на килимки для молитви. То була вражаюча картинка, і новина швидко розлетілась соцмережами.

Такого не було. Вест знайшов фото, що було знято кілька років тому — там зображені військові під час молитви, які справді були мусульманами. Навіть після того, як неправдиву фотографію спростували (серед інших це робив і я), Вест не видалив новину. Її неможливо видалити, бо вона вже збережена на інших блогах і сайтах. Люди, що бродять інтернетом і не мають ні часу, ні навичок перевіряти достовірність інформації, іноді натраплятимуть не лише на оригінальну новину, а й на тисячі її копій і ніколи не дізнаються, що вся ця історія — фейк.

Тепер не треба перейматися метушливими фактчекерами чи суворими редакторами. Так само, як гарно переплетена книжка може створити враження, що й зміст у ній притомний, і на блискучих веб-сайтах є візуальні ознаки надійності та авторитетності, що допомагає погано поінформованим читачам поширювати фейки з такою швидкістю, яка й не снилася заголовкам Вільяма Рендольфа Герста. Експерти й фахівці, які наполягають на необхідності неухильної та невблаганної логіки, не можуть змагатись із механізмом, що завжди дасть читачам відповідь, яка їм сподобається, до того ж у шістнадцяти мільйонах барв.

Мудрість меганатовпу

Звісно, обивателі не завжди помиляються про все на світі, а фахівці не повсякчас мають рацію. Раз у сто років правда може бути за підлітком, а помилитися здатна команда лікарів. Фахівці — це важливо, але звичайні люди примудряються жити щодня без порад професорів, інтелектуалів і решти всезнайок. Інтернет, за умови притомного використання, допомагає обивателям обмінюватися між собою тією інформацією, яку може бути надто складно чи дорого отримати від фахівців. Власне, інтернет, як і біржа чи інші механізми, які зводять здогадки широкого загалу докупи й роблять припущення про складні проблеми, можуть часом і переграти фахівців.

Те, як купа хибних здогадок перемелюється в одну правильну — це відомий феномен. На жаль, припущення багатьох про те, що інтернет може служити для спільного здобуття знань, підмінює слушну ідею, яку письменник Джеймс Суровєцкі називав «мудрістю натовпу», цілком недоречною ідеєю про те, що натовп мудрий, бо кожен у цьому скупченні людей — також мудрий.

Часом люди без спеціалізованих знань можуть краще в чомусь розібратись у групі, ніж поодинці. Це особливо доречно для рішень, де об’єднання великої кількості здогадок може утворити агреговану ідею, що буде кращою, ніж думка будь-якого експерта. Так, Суровєцкі переказував історію англійського повітового ярмарку, де людей спитали, скільки важить бик. Середній показник здогадок був кращим, ніж здогадка будь-якої окремої людини. Разом натовп майже вгадав точну вагу. Так і колективні ставки на світовій фондовій біржі загалом вдаліші, ніж ставки будь-якого окремого біржового аналітика.

Існує багато причин, чому натовпу краще вдається оцінювання, аніж окремим людям. Крім того, велика кількість здогадок серед багатьох людей може допомогти позбутися до певної міри підтверджувального упередження, хибного сприйняття чи будь-яких інших помилок. Це також дозволяє людям, яким відома лише частина інформації, зробити свій невеличкий внесок у розв’язання проблеми. Тисяча людей може зібрати величезний складний пазл, навіть якщо кожна людина матиме лише кілька його частинок.

Неупереджений погляд натовпу коштував одному з найвидатніших журналістів Америки його роботи. У 2004 році на піку президентських виборів у США досвідчений диктор новин на каналі CBS Ден Разер і його продюсери вийшли в ефір із сюжетом про військову службу президента Джорджа Буша — молодшого. У CBS заявили, що мають документи з початку 1970-х, які доводять, що Буш покинув свій підрозділ у повітряних силах Національної гвардії США і так і не завершив службу. Буш, Верховний головнокомандувач, який на той час вів Америку у дві серйозні війни, змагався на виборах із сенатором Джоном Керрі, дещо прикрашеним героєм війни, і від такого звинувачення аж повітря дзвеніло в передвиборчій кампанії, що зосереджувалася на військових питаннях.

Прихильники Буша заперечували звинувачення, кажучи, що це шахрайські джерела та недбале журналістське розслідування, але зрештою цю історію спростували звичайні люди в інтернеті, а не розлючені поодинокі фахівці. Обивателі без жодного досвіду в журналістиці, але які купу часу провели біля комп’ютерів, помітили, що шрифт документів надто вже був схожий на один зі шрифтів у Microsoft Word. Звісно, у 1971 році у військово-повітряних силах користувалися друкарськими машинками. Текстового редактора Microsoft Word тоді ще не було. Отже, документи — фальшивка.

Стикнувшись із таким викликом для свого сюжету, канал CBS замовив розслідування. У мережі зрештою спростували як документи, так і сам сюжет. Продюсера, відповідального за це, звільнили. Ден Разер, який і донині переконаний, що він мав рацію, а всі решта помилялися, пішов на пенсію й подав у суд на свого працедавця. Журналіст програв.

Отже, навіщо ті фахівці? Якщо поставити певне питання достатню кількість разів чи дати завдання достатній кількості людей, то чому б і не покладатися на їхню колективну мудрість замість того, щоб питати сумнівну чи упереджену думку жменьки самопроголошених мудреців? Якщо одна людина розумна, а сотня — розумніша, то мільярд людей, які весь час спілкуються, має бути ще розумнішим.

Ентузіасти Вікіпедії серед іншого доводять, що майбутнє за таким видом колективного знання, а не за фахівцями, що покладаються на джерела та надійну інформацію. Теоретично перегляд кожної статті достатньою кількістю людей у громадській і відкритій енциклопедії, куди будь-хто може зробити свій внесок, мав би викорінити помилки та упередження. Статті повинні бути націлені на допитливе мислення звичайних людей, а не на вузькі інтереси науковців і редакторів. Не лише статті мали б бути неухильно точними й покращуватися з часом, а й цілі розділи — представляти собою набір інформації, яка справді цікавить читачів, а не систематичний, проте безглуздий конспект розмитих знань.

На жаль, не все й не завжди йшло гладко, і Вікіпедія чудово демонструє обмеженість зміщення фаховості в інтернеті. Виявляється, писати статті на будь-які складні теми значно важче, ніж угадувати вагу бика. Попри те, що багато людей із добрими намірами пожертвували свій час, наприклад, для редагування Вікіпедії, деяких із них винайняли компанії та PR-агенції, що працюють на знаменитостей, тож вони мали очевидний інтерес у тому, який вигляд матиме Вікіпедія для широкого загалу. (Крім того, дев’ять із десяти дописувачів до цієї енциклопедії — чоловіки, що мало б також збентежити читачів, якби вони про це знали).

Колективні проекти на зразок Вікіпедії, хай і з найкращим намірами, усе одно потерпають від нездатності взяти до уваги важливу різницю між обивателями та професіоналами: волонтери роблять те, що їх цікавить у певний момент, тоді як професіонали застосовують власну фаховість щодня. Хобі — це не те саме, що кар’єра. Британський автор Алістер Кук колись сказав: «Професіонали — це люди, які чудово працюють, навіть коли їм цього не хочеться». Ентузіазм зацікавлених аматорів — непостійний замінник думки фахівців.

Початкові зусилля Вікіпедії стали здобиччю непостійності та необачності — це саме те, чого можна було очікувати від домашнього завдання для групи студентів. Дослідник, який вивчав ці тенденції, припускає, що після 2007 року Вікіпедія мала б змінити свій девіз із «енциклопедія, яку може редагувати кожен» на «енциклопедія, яку може редагувати кожен, хто розуміє правила, соціалізується, здатний здолати стіну напівавтоматичного відхилення й усе ще хоче добровільно витратити свій час та енергію на редагування».

Власне, Вікіпедія просто запровадила суворіші правила редагування, але ці обмеження своєю чергою відштовхнули нових дописувачів. Як зазначалося в статті в журналі Массачусетського технологічного інституту MIT Technology Review у 2013 році, обсяги волонтерських сил, що розвинули Вікіпедію і «мають захищати її від вандалізму, дезінформації та маніпуляцій», натомість «скоротилися на більш як третину з 2007 року й продовжують зменшуватися». Вікіпедія все ще намагається підтримувати якість своїх статей за власними критеріями.

Серед важливих проблем сайту, що ніяк не вирішуються — нерівномірність: статті про покемонів і жінок-порнозірок — детальні, але сторінки про письменниць чи місця в Африці на південь від Сахари досить умовні. Надійні статті знайти важко. Із тисячі статей, які волонтери проекту вважають такими, що формують надійне ядро енциклопедії, більшість не відповідає середнім критеріям якості, встановленим самою Вікіпедією.

Вікіпедія має виділені статті, які повинні бути добре написані, цілісні й відповідально досліджені, включно з «ретельно складеним і репрезентативним списком відповідної літератури», що покладається на перевірені «високоякісні надійні джерела».

Інакше кажучи, Вікіпедія очікує, що її найкращі дописи будуть як відрецензовані дослідження, проте без справжніх рецензентів. Складно організувати рецензування навіть в оптимальних умовах, коли є редактори, які намагаються дати рукописи найкращим фахівцям певної галузі, уникаючи професійних суперечок і конфліктів інтересів. Перекладання цього процесу на проект для мільйонів людей із мінімальним наглядом — не надто вдала ідея.

Щоб проект на зразок Вікіпедії спрацював, практично кожен фахівець у світі мав би хотіти бавити відповідний допис енциклопедії з певної теми, як немовля.

Звісно, якщо вимірювати кількістю прочитань, Вікіпедія чудово працює і з певних тем є непоганим джерелом інформації. Як було зауважено в статті видання Массачусетського технологічного інституту, публікації у Вікіпедії тяжіють до «технічних, західних і важливих для чоловіків тем», тому, коли йдеться про прикладну і, що важливіше, несуперечливу інформацію, цій енциклопедії вдалося зібрати багато даних у надійному й стабільному форматі. (Мені подобається, що Вікіпедія — це чудове джерело, де можна почитати про майже будь-який фільм, хай який він маленький і дивний). Якщо ви хочете дізнатися, хто відкрив стронцій чи був присутній на Вашингтонській морській конференції 1925 року, або шукаєте швидку довідку про минулорічну Нобелівську премію, Вікіпедія — набагато краще джерело, ніж якась пошукова система. Проте коли мова йде про якісь політичні справи, усе стає значно складніше. Наприклад, стаття у Вікіпедії про хімічну зброю зарин стала плацдармом для людей, які мають протилежні погляди на те, чи сирійський уряд застосовував цю речовину проти власного народу. Під роздачу попала навіть фундаментальна наука. Ден Кашета, аналітик із Лондона й фахівець із зарину, якого я вже згадував у попередньому розділі і який засвоїв для себе складний урок, намагаючись допомогти студентці коледжу, у 2015 році сказав мені:

«Якщо хтось спробує покладатися на сторінку у Вікіпедії, шукаючи надійну інформацію про хімічну зброю зарин, то буде дезінформований напівправдивими розмитими висловами, які не були підтверджені жодними надійними джерелами. Деяка інформація на сторінці у Вікіпедії в певному сенсі достовірна, але сформульована так, що може скластися хибне враження. Інші твердження просто неправдиві». 

Кашета додав, що витратив чимало годин після застосування зарину в Сирії в 2013 році на виправлення хибної інформації про цю речовину, і багато з тих даних, безсумнівно, походили з помилок і напівправди, що містяться на відповідних сторінках у Вікіпедії.

Людям бракує розуміння, що Вікіпедія й інші онлайн-ресурси та мудрість натовпу загалом — це не просто складання докупи псевдофактів чи випадкових припущень. Факти не говорять за себе. Джерела на зразок Вікіпедії цінні для базових даних як альманах, що постійно оновлюється, але з них небагато користі, коли йдеться про складніші теми.

Натовп може бути мудрим. Проте не все можна довірити на його розсуд. Інтернет створює хибне відчуття, що думка багатьох людей рівнозначна факту. Але розуміти, як вірус передається від однієї людини до іншої — це не те саме, що робити припущення, скільки мармеладок у склянці. Комік Джон Олівер нарікав, що не треба збирати думки про факт: «Ви можете організувати опитування про те, яке число більше — 15 чи 5, або чи існують сови, або чи є капелюхи».

Так само й політика — це не настільна гра на передбачення, а довгострокові рішення, що базуються на уважному розгляді їхньої вартості та альтернатив. Намагаючись зорієнтуватися, дрейфуючи у складних політичних водах, немає сенсу просити натовп робити наосліп короткострокові припущення про певні події. Питати, чи застосує Башар Ассад у певний момент хімічну зброю в Сирії в 2013 році — це те саме, що робити ставку на один колір,

граючи в рулетку. Це питання «так-або-ні», і в певний момент ви або виграєте, або програєте. Це не те саме, що питати, чому Башар Ассад може застосувати хімічну зброю. Дилема «Що має робити Америка, якщо Башар Ассад застосує хімічну зброю?» взагалі на відстані світлових років від таких питань. Інтернет, проте, змішує всі ці три питання й перетворює будь-яку складну проблему на опитування з простими варіантами відповіді, пропонуючи швидкі рішення.

Ця легкість, із якою люди можуть обговорювати такі проблеми й навіть іноді робити про них правильні припущення, тоді як фахівці часом помиляються, призводить до ще одного рівня антиінтелектуальної броні, якою обивателі захищаються від добре поінформованих експертів.