У фокусі розмов Тімоті Снайдера із Тоні Джадтом – «історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах; влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть». Публікуємо фрагмент з 9-го розділу книжки («Банальність добра: соціал-демократ») видавництва «Човен», в якому автори розмірковують про традицію економічного мислення XIX століття та про «протистояння» Джона Кейнса та Фрідріха Гаека.
Тімоті Снайдер: Зупинімося трохи на Кейнсі. Перша світова війна, досвід переговорів щодо Версальського договору і невелика книжка про мир зробили його тим, кого ми знаємо. Але є ще книжка 1936 року «Загальна теорія», один із найважливіших текстів із політичної економії, написаних у XX столітті. Ти погодишся, що в ній Кейнс розвинув свої попередні ідеї, чи треба ще обговорити біржовий крах 1929 року й подальшу Велику депресію?
Тоні Джадт: Не варто недооцінювати вплив 1920-х. Кейнс тоді доволі активно писав, і деякі праці, згодом переформатовані в «Загальну теорію», з’явилися ще до початку Депресії. Наприклад, він задовго до 1929 року переосмислив зв’язок між монетарною політикою й економікою. І, звісно, Кейнс нещадно критикував золотий стандарт ще до того, як різні країни почали від нього відмовлятися на Оттавській конференції. Він зрозумів, що прив’язка до золотого стандарту позбавляє держави можливості за потреби девальвувати валюту.
Ба більше, задовго до 1929 року Кейнс ясно усвідомлював, що неокласична економіка не має відповіді на проблему безробіття. Якщо узагальнити, у неокласичній економіці множина дрібних рішень, що їх приймають споживачі й виробники з огляду на власні інтереси, витворює ширшу раціональність на рівні самої економіки. Тобто попит і пропозиція перебувають у певній рівновазі, а ринки у своїй основі стабільні. Соціальні хвороби штибу безробіття — це насправді минущі цифри в економічних даних, які допускають загалом стале функціонування економіки.
Кейнсове переконання, що це неповний опис реальності, випливало насамперед зі спостережень за британською і німецькою кризами безробіття на початку 1920-х. Неокласичний консенсус відстоював бездіяльність уряду в економічно проблемній ситуації. Кейнс уже тоді бачив те, що інші побачать під час Великої депресії: звичні заходи — дефляція, обмежені бюджети й вичікування — уже не були прийнятними. Вони марнували забагато економічних і соціальних ресурсів, а до того ж могли призвести до глибоких політичних зрушень у новому повоєнному світі. Якщо безробіття — не обов’язкова плата за ефективні ринки капіталу, а просто патологія, властива ринковому капіталізму, то навіщо з ним миритися? Кейнс порушив це питання задовго до 1929 року.
«Загальна теорія» 1936 року ставить державні, фіскальні й монетарні повноваження в центр економічної думки — замість вважати їх неприємними наростами на тілі класичної економічної теорії. Така ревізія двох століть економічної думки стає підсумком праці самого Кейнса від 1920-х років разом із внесками його учнів, зокрема Річарда Кана з Кембриджа, автора концепції «мультиплікатора». Кан та інші підштовхнули Кейнса до думки, що держава таки може втручатися в економіку контрциклічно і з тривалими наслідками. Ніякий закон не вимагав примирятися з економічними негараздами.
Кейнсів magnum opus 1936 року цілковито змінив макроекономічний підхід до урядової політики. І важить саме ця зміна, а не просто теорія. Тепер нове покоління владної верхівки мало в розпорядженні відповідну мову й логіку, щоб обґрунтувати втручання держави в економічне життя. Як гранд-наратив роботи капіталізму праця Кейнса не поступалася амбітністю й впливовістю знаковим працям XIX століття, з якими дискутувала.
Тімоті Снайдер: Твоє пояснення проблем класичної ліберальної економіки не потребує порівнянь поза Великобританією — а проте 1936 року схожі тенденції були в інших країнах. Наприклад, корпоратизм португальського чи італійського зразка або планування у, по суті, капіталістичній економіці, як у Польщі, де воно почалося 1936 року…
Тоні Джадт: Так, якщо замість високої теорії обмежитися практикою і реальними програмами, виявиться, що чимало позірно неокейнсіанських практик 1930-х років начебто випереджають Кейнсові праці.
У міжвоєнні роки більшість хоч трохи серйозних молодих людей шукали альтернативних відповідей на економічну неефективність — а не опускали руки, як це робили і ліві, і праві в XIX столітті: мовляв, неефективність — або вада капіталізму, тут нічого не вдієш, або ж неминуча ціна переваг капіталізму, тут нічого не вдієш. До 1932 року то були дві головні загальноприйняті позиції як в економічних, так і в політичних реакціях на депресію. Але в Польщі, Бельгії, Франції тощо молоді люди, яких дратували ліві підходи, організовували власні партії чи групи, що підтримували ідею державних видатків і втручання.
Переконання про користь планування і втручання згори стали такими поширеними, що й контраргументи вже були напохваті. Фрідріх Гаєк уже тоді працював над аргументацією, яку найповніше виклав у книжці «Шлях до кріпацтва» 1945 року. Він доводив, що будь-які спроби втрутитись у природний ринковий процес загрожують політичним авторитаризмом, а в одному з формулювань — навіть гарантують його. Для Гаєка системою координат завжди є німецькомовна Центральна Європа. Він стверджує, що з політичного огляду лейбористська держава загального добробуту чи кейнсіанська економіка врешті-решт призведуть до тоталітаризму. Річ не в тому, що планування може не спрацювати в економічній сфері, а в тому, що його політична ціна зависока.
Тімоті Снайдер: Можна тут на хвильку зупинитися? Ми вже не раз зачіпали цю тему, і позиція Гаєка здається мені історичним непорозумінням — це непорозуміння близьке до дискусії, що була абсолютно вирішальною для цілого століття, і навіть до важливої дискусії, яка триває досі.
Мене неабияк спантеличують історичні витоки Гаєка. Він походив з Австрії, де консервативна, авторитарна католицька держава зробила вибір на користь так званого корпоратизму. Цей підхід проголошував себе політичною економією, але політичною економією не був. Корпоратизмом називали державну ідеологію, але австрійський корпоратизм полягав у партнерстві між державою і різними частинами суспільства. Політики фіскальних чи монетарних втручань там було дуже мало.
Навпаки, фіскальна й монетарна політика австрійців була неймовірно традиційною і вимогливою, саме як радив Гаєк, — тому країна так постраждала від депресії, а її уряди виявилися такими безпомічними. За цими ж принципами Австрія сформувала всі свої резерви іноземної валюти й золота, які потім, 1938 року, забрав Гітлер.
Тому я ніколи не міг зрозуміти, проти чого саме виступав Гаєк. Австрія була політично авторитарною державою, але взагалі без планування в кейнсіанському сенсі. Австрійський досвід, схоже, спростовує теорію Гаєка. Коли вже на те, незначне планування допомогло б австрійській економіці та знизило б імовірність місцевого авторитаризму, а тоді й Гітлера — і всього, до чого Гітлер призвів.
Тоні Джадт: Розумію. У «Шляху до кріпацтва» годі знайти цьому пояснення. Та якщо порівняти Гаєкові праці з працями Карла Поппера того ж періоду, можна помітити, як вони перегукуються. Тут зливаються дві нехоті: нелюбов до надто впевненого соціал-демократичного містопланування у Відні початку 1920-х і відраза до християнсько-соціалістичних корпоратистських моделей, які прийшли на зміну на державному рівні після реакційного перевороту 1934 року.
В Австрії соціал-демократи і християнські соціалісти, на той час об’єднані в панівному Вітчизняному фронті, репрезентували дуже різні електорати й цілі. Тому будь-які начебто спільні риси в їхній риториці чи програмах здаються радше теоретичними, ніж історичними. Але для Гаєка — тут він погоджується з Поппером і багатьма іншими австрійськими сучасниками — обидві ці партії, кожна по-своєму, були винні, що 1938 року Австрія впала в обійми нацистського авторитаризму.
У цьому питанні Гаєк доволі відвертий: якщо починати з будь-яких методів політики соціального захисту — вказівок для індивідуумів, оподаткування на соціальні потреби, маніпуляцій із результатами ринкових відносин, — то закінчиться Гітлером. Не просто соціал-демократичним житловим будівництвом чи правими субсидіями для «простих» виноробів, а Гітлером. Тож, аби не ризикувати, демократичним країнам варто уникати всякого втручання: воно викривляє належно аполітичні механізми ринкової економіки.
Тімоті Снайдер: Проблема таких аргументів із посиланнями на Гітлера абощо, коли їх наводять через п’ять чи й сім десятиліть, — у тому, що вони нехтують багато чим у політиці Відня й Австрії 1934 року, коли демократії там, власне, було покладено край. Групи, начебто об’єднані прихильністю до державного втручання, б’ються на громадянській війні одна проти одної. А велике досягнення, Червоний Відень, будівля за будівлею…
Тоні Джадт: Набій за набоєм…
Тімоті Снайдер: …нищить артилерія з пагорбів довкола міста.
Тоні Джадт: Це і є політичний аутизм Гаєка — неспроможність розрізняти різні політичні позиції, які йому не до вподоби. Ця початкова плутанина, що докотилася до 1980-х і 1990-х, дещо пояснює економічну політику, з якою ми живемо останні двадцять п’ять років. «Виправданий історією» Гаєк знову входить у моду, хоча його історичне обґрунтування аполітичної ринкової економіки було цілком хибним.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
