Уривок книги «У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї?»

Уривок книги «У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї?»

Photo: ua.depositphotos.com / AntonioSolano
11 Серпня 2023
FacebookTwitterTelegram
609

«У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї?» Даррена Байлера ―  історія про те, як Китай використовував мережу спостереження у смартфонах, щоб затримати понад мільйон людей і створити систему контролю невідому раніше в історії людства. Автор розкриває, як величезна мережа технологій, наданих приватними компаніями ― спостереження за обличчям, розпізнавання голосу та інших даних із смартфонів ― з 2017 року дозволили Китаю та корпораціям занести понад мільйон уйгурів до чорного списку через їх релігійні та культурні обряди. «У таборах високих технологій» доводить, що саме зручність смартфонів прирекла китайські нацменшини на катастрофу, і показує, що ця технологія використовується у всьому світі, продається технологічними компаніями від Пекіна до Сіетла, вдосконалюючи і створюючи нові форми несвободи.

В історії спроб встановити контроль над населенням важливу роль завжди відігравали технології: від колючого дроту й автоматичної зброї в таборах для військовополонених у Північній Америці до перепусток і блокпостів при апартеїді в Південній Африці. Як показала історикиня Енн Столер, у колоніальних контекстах технології класифікування поведінки непомітно нормалізують стосунки домінування. А завдяки технологіям у «смартсистемах» нагляду, що охоплюють і трансформують мусульманське населення північно-західного Китаю, цей контроль стає ще масштабнішим та інтенсивнішим. Технології забезпечують дистанцію між причиною і наслідком. Так маскується їхній вплив. Як і загалом наука, технології подають обмежену правду, але населення схильне приймати її за норму. Загалом це посилює процес дегуманізації.

Сіндзянські табори відзначалися тим, що в них було повно всюдисущих наглядачів, автоматизованих камер і приладів для розпізнавання голосу. Під час тривалого інтерв’ю Кельбінур розповідала, як першого дня в таборі її насамперед вразили кількість поліції й те, наскільки технологічно оснащеним було приміщення. «Мене здивувало, що поліцейських з автоматами так багато. Із цього я вперше зробила висновок, що то не звичайна школа. У холі сиділа ціла юрба поліцейських, готових відреагувати на найменшу проблему. А мені ж перед тим сказали, що я маю працювати з ненавченими людьми, тож я й подумала спершу, що ті поліцейські, мабуть, просто мають захищати учнів».

І тільки коли працівник відчинив двері однієї камери й наказав засудженим іти у клас, Кельбінур зрозуміла, що матиме справу з в’язнями та викладатиме в таборі. У всіх її учнів на руках були кайдани. «Я збагнула, що описи в документах для внутрішнього користування й реальні табори — це зовсім різне», — розповідала вчителька. У внутрішніх директивах від Джу Хайлуня, голови служби безпеки району, було сказано, що наглядачі не мають носити летальної зброї на території табору. У директивах приділялося багато уваги санітарним умовам утримання в’язнів, але Кельбінур бачила, що навіть базові норми часто порушували. У документах не йшлося про побиття й тортури за невідповідні висловлювання, але вчителька регулярно ставала свідком таких знущань.

Табори було влаштовано так, щоб за допомогою технологічного контролю створити віртуальну реальність, у якій відображалися всі процеси всередині табору. На вході охорона перевіряла мобільний Кельбінур. «Заходячи в табір, ми мусили вимикати телефони, — пригадувала жінка. — Нам за жодних обставин не дозволено було приймати або здійснювати дзвінки. Телефони треба було залишати в учительській. Дзвонити можна було тільки після того, як ми виходили за ворота табору».

Це перетворилося на звичку: щоранку, коли поліція забирала Кельбінур на роботу, жінка вимикала телефон. Його перевірили тільки раз — у такому самому пристрої, яким колись користувався Баймурат у Цитаї. «Вони просто встромили в телефон кабель, а потім повернули мені. Я нічого не запитувала. Віддала їм свою айді-картку, як це робили інші. Вони і її просканували».

У таборі Кельбінур постійно пам’ятала про камери. «У класі розміщувалося чотири камери спереду, дві посередині й чотири позаду. Освітлення було не дуже яскравим, але камери, здавалося, бачили все». Одного разу директор табору, високий уйгур Кадир, провів Кельбінур подивитися на «командний центр». У кімнаті стояло кілька моніторів, велика клавіатура, джойстик і мікрофон. Щодня тут чергували по кілька годин четверо наглядачів — стежили за екранами. Якщо в’язні вставали з підлоги або починали розмовляти, «вони кричали. Кричали щоразу, коли хтось починав рухатися: “Не розмовляти! Не говорити уйгурською!”». Навіть коли світла бракувало, обличчя було видно у високій роздільній здатності. Це здивувало Кельбінур. У камерах, напханих так сильно, що навіть спати доводилося по черзі, кожне обличчя було видно на екрані так, як у камері під час відеодзвінка у WeChat, ба навіть чіткіше. Якщо хтось починав рухатися, камери фіксували це автоматично. «Камера вловлювала кожен жест. Наприклад, якщо хтось із кимось розмовляв, навіть посеред ночі, наглядачі кричали на нього через мікрофон», — пригадувала Кельбінур. Іще дивовижнішим було те, що на кожне обличчя можна було клікнути, аби збільшити зображення на екрані». Дізнатися ім’я й номер засудженого можна було в одну мить. А через систему — знайти окрему людину чи цілу групу. «Наприклад, щоб перевірити камеру No 10, варто було просто набрати цифру 10», — розповідала Кельбінур.

Учителька побачила командний центр «смарттабору» — установи, чию роботу підтримують, за словами представників технічної фірми Dahua, такі технології, як «комп’ютерні відеосистеми, аналіз великих даних і хмарні сховища». Згідно з інструкцією, яку затвердив Джу Хайлунь, табори мали «вдосконалювати методи й засоби ізоляції, розділення, оборони, безпечного транспортування тощо, а також перевірки функціонування систем безпеки, відеоспостереження, сигналізацій та інших подібних пристроїв». Така схема «смарттабору» узгоджується з уявленням секретаря райкому партії Чень Цюаньґво. На його думку, табори мають «учити як школи, управлятися як військо і бути захищеними як тюрми».

Згідно з документацією приватної фірми Lonbon, яка обслуговує тюрми, технології для розпізнавання обличчя й «розпізнавання емоцій та афектів» застосовуються в усій системі тюрем в уйгурському регіоні. Те, що в таборі в Урумчи побачила й описала Кельбінур, відповідає більшості параметрів систем від фірм Lonbon і Dahua. Найбільш розвинені модифікації здатні стежити за емоційним станом в’язнів, якщо мають постійний доступ до зображень облич у високій роздільній здатності. Системи розроблено для того, щоб «усунути ідеологічні проблеми в’язнів». Для цього поперемінно застосовують то «потрібні втручання», що відповідають нинішньому емоційному стану в’язня, то культурне програмування, покликане «внести непомітні зміни в мислення».

Крім «смартнагляду», у таборі було все оснащення, що використовують у тюрмах суворого режиму. Кельбінур пригадала: «Якщо дивитися ззовні, ніхто не здогадався б, що це табір. Тільки зайшовши на територію, можна було щось запідозрити. А всередині будівлі ставало абсолютно ясно, що це таки табір. Кожен прогін між поверхами огороджувала густа залізна сітка». Побачивши це вперше, вчителька подумала, що тут не втече навіть комар. «Тюрма була така, ніби в ній тримають надзвичайно небезпечних злочинців, як в американських фільмах».

Але зрозуміти, що це табір, можна було не тільки з побаченого. І не тільки з почутих звуків ланцюгів та періодичного грюкання металевих дверей. І не з наспівування китайських патріотичних пісень, що лунало в класах. Спогади про ці звуки досі мучать Кельбінур, але найстрашніші були ті, що долинали з камер для допитів. Саме вони показали вчительці нестямну жорстокість табору. «Іноді до нас долітали крики в’язнів першого табору, — з болем розповідала жінка. — Якось я запитала директора Кадира, які методи вони використовують під час допитів. Він розказав мені про “стілець тигрів” та електричний ковпак і рукавиці. В обід того дня я знову чула крики».

Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Лабораторія» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.

Автори
  • Даррен Байлер, американський антрополог, експерт з уйгурського суспільства та китайських систем спостереження, доцент кафедри міжнародних досліджень Університету Саймона Фрейзера у Ванкувері, Британська Колумбія

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний