«Книга Еміля» — новий роман Ілларіона Павлюка, автора бестселерів «Я бачу, вас цікавить пітьма», «Танець недоумка» та «Білий попіл». Читайте уривок на нашому сайті.
Вона стоїть просто позаду і вдивляється у дзеркальну раму, що вишкірилася поодинокими уламками — висока жінка, що її обличчя і плечі вкриті грубою риб’ячою лускою. У неї величезні смарагдові очі й горизонтальні зіниці — як жирні риски. Її сніжно-біле волосся погойдується в повітрі саме по собі, мов живе, наче водорості під водою. Вона чіпляє кульчики на вушка, схожі на риб’ячі плавці. Її долоня вкрита дрібними рожевими присосками. Чорний шовк сукні струменіє мускулястою постаттю. Луска виблискує барвами — від неонового синього до лілового.
Еміль мимоволі простежив за її поглядом. Дзеркало, яке ось щойно було розбите, тепер ціле. І в ньому відбивається вона, але не він! Це так дивно і нереально, що в нього запаморочилося в голові. Еміль майже не здивувався, коли не побачив на килимі жодного уламка. Не було й пилу, що раніше покривав усе товстим шаром.
Тим часом незнайомка з волоссям кольору морської піни злодійкувато глипнула на двері, наче вся її плавність — лише маска. На мить завмерла, настовбурчила вуха, мов кішка. Тихо. Вона швидко ступила до виходу і беззвучно зачинила двері, а тоді спритно встромила руку кудись під стільницю туалетного столика. Хоч би що вона там шукала, воно, вочевидь, було хитромудро сховане, бо певний час жінка зосереджено щось намацувала. Емілю більше не було страшно, натомість цікавість стала такою пекучою, аж він і кліпнути боявся. Жодне з них не зауважило легкого, ледве чутного шурхоту: позаду них з-під стелі тонкими цівками струменів пісок. Але замість того, щоб розсипатися по підлозі, піщинки ніби вкладалися кожна на своє місце, і купки піску стрімко виростали у високу погорду постать.
Ані Еміль, ані жінка з волоссям кольору морської піни досі не озираються. Вона витягла руку з-під столика, і вся увага обох прикута до предмета, затиснутого в її тонких пальцях. Це якийсь ключ — різьблений, зі сріблястого металу. Він на мить зблиснув на сонці й зник у вузькій долоні.
— Хто покалічив бідолашну жуклядку?
Еміль злякано обернувся. Глибокий низький голос лунав із рота піщаної статуї людини з головою якогось звіра. Точніше, з половиною голови: пісок, що сипав зі стелі, встиг викласти лише пащу. Піщана статуя тримала в руці вузьку висувну шухлядку, як у тумбочках чи комодах. Шухляда, наче комаха, мала жовтуваті сітчасті крила, й одне з них було грубо зламане.
— Це часом не ти? — запитала пащека і всміхнулася.
Це було так моторошно, що Еміль затулив рукою рота, щоб не скрикнути.
— Можна подумати, твої жукляди не б’ються об вікна, мов скажені, — байдуже відповіла жінка.
Тим часом у піщаної людини з’явилися очі, чоло і, нарешті, гострі кінчики довгих вух. Вона раптом дрібно стріпнула головою і плечима, ніби струшувала воду — пісок розлетівся на всі боки, і ось посеред кімнати стояла вже не статуя, а високий чоловік з головою звіра. Очі на худорлявій вогненно-рудій морді задоволено примружилися. Гострі ікла ледь визирали з-під верхньої губи. Коротке хутро на голові переходило в розсип рудого ластовиння на плечах — аж до ліктів. Він лише трохи поступався зростом жінці з волоссям, що танцює. Його людський торс, бронзовий від засмаги, сухорлявий, немов висушений сонцем, здавалось, увесь був сплетений із напнутих жил. Через плече недбало перекинута чорна лискуча шкура пантери, закріплена брошкою.
Еміль відвернувся і спробував подумки відтворити його морду… Та не зміг! Лише розпливчастий образ. Веснянки на плечах, хутро, витягнута звірина пащека… Він пам’ятав деталі, але цілісна картина була немов відображення на воді, розмите поривом свіжого вітру.
— Твоя правда, — промуркотів тим часом звіроголовий і недбало кинув на підлогу шухляду, що безпорадно затріпотіла вцілілим крилом. — Я просто подумав: а що, як хтось не знав істинного імені того, що шукав, і приборкав бідолашну жуклядку силою? Чи міг хто-небудь таке утнути?
— Хенті, мені не потрібен твій древній мотлох.
Елегантним рухом фокусника жінка вигнула зап’ясток і, немовби мимохідь, продемонструвала йому порожні долоні.
— А якщо не древній? — Хенті облизав носа тонким рожевим язиком. — Ключ від серцеховища зник.
— Нащо він мені…
— Ой, Кульґо, не починай! — перебив звіроголовий. — Я надто добре знаю, з якого ти тіста.
— І з якого ж це? — виклично відказала жінка.
— З мокрого, — Хенті двома пальцями взяв її руку, наче гидуючи, аж раптом різко вивернув долонею внизу. — То навіщо, кажеш, він тобі?
Ключ був там — вона весь час тримала його на тильному боці зап’ястка: затисла край борідки між кісточками випрямлених пальців. Звіроголовий наблизив морду впритул до її обличчя.
— Фу! — вона відвернулася.
— Що? — він стурбовано лизнув власну долоню й понюхав.
— Я не залишуся з тобою. Звіроголовий презирливо пирхнув:
— І куди ж ти втечеш?
— Куди забажаю!
— Питання в тому, що ти здатна забажати, крім твоїх водоростей!
— Свободи, наприклад! — відповіла Кульґа.
— Хіба хоч якісь із Дев’ятьох Дверей на замку?
— Свободи від тебе!
— О, як боляче! — звіроголовий стражденно задер морду. — Стривай, хіба це мене називають Жахливим? Ой, згадав: тебе!
— Ти вкрав моє серце! — випалила вона, і було видно, що ця фраза далася їй нелегко.
— А ти вкрала моє, — улесливо муркнув він.
— Ти зрозумів, про що я!
— Якесь курзу-верзу, — відмахнувся звіроголовий.
— Тоді чому ти весь час мене знаходиш? Скільки разів я намагалася втекти!
— А, до речі, скільки? Я давно перестав лічити, — він кілька разів облизав долоню і пригладив хутро над бровами. — А знаходжу, бо йду на поклик серця!
— Мого серця! — вигукнула вона. — Відведи мене в серце- сховище й доведи, що його там немає!
— А що ж тоді б’ється у твоїх грудях?
— Думаєш, я не знаю про токени, які ти вставляєш тим дурникам, що потрапили на твій гачок?
— Дурники за це платять. Неможливо зберігати чиєсь серце без його волі, скріпленої монетою, ти це знаєш. А хіба ти платила мені за зберігання серця? Кульґо, платила чи ні?
Вона промовчала. Хенті дивився на неї, наче милувався, а тоді театрально провів пальцем по Кульжиній шиї, грубо розгортаючи смуги зімкнених зябер.
— Боляче, — ухилилася Кульґа.
— Коли ми зустрілися на березі, ти ховала їх під намистом. Пам’ятаєш? Тим, що зі скарбів затонулих кораблів.
— Нічого я не ховала…
— Ти так старалася мені подобатись! А тепер?
— Ти збрехав мені, Хенті-Менті!
— Коли? І на думці не мав! — щирості в його голосі було стільки ж, скільки ніжності в очах вовка.
— Ти сказав, що моє серце наповниться й ти відведеш мене до Криниць!
— Ми всі чекаємо цього дня! Я не винен, що в ньому стільки порожнечі!
— Як мені знати, що ти не обдурив мене ще тоді, коли зажував його?
— От і стрибнула б, як була так впевнена у своєму серці!
— Ти чудово знаєш, що не була! — ображено вигукнула Кульґа.
— Тоді все чесно, — і Хенті-Менті подарував їй найневиннішу з усмішок.
— І як же проходять усі ті, що виконали нові Постулати? Думаєш, я не знаю, що ви переписали останню сторінку з «Путівника»?
— Вони переписали! Не я!
— Не ухиляйся від відповіді! Уся та погань, що тепер приходить до маяка Темною Путтю, — невже їхні серця обтяжені менше за моє?
— Їхній фпофіб… — він раптом замовк на півслові, висолопив язика між зубами і почав зосереджено знімати з нього волосину. — Їхній спосіб тобі не підійде. Він би і їм не підійшов, якби вони знали істинну ціну.
Хенті-Менті трохи поцмокав для певності й знову помацав язика пальцями. Кульґа дивилася з бридливою зневагою.
— А чого б побажала ти? — раптом безтурботно спитав звіроголовий. — Біля Криниць. Заради чого їх шукала?
— Заради любові, — гордо випросталася жінка з волоссям кольору морської піни. — Чув про таку?
Він скривився, як той кіт, якому тицьнули під носа лимон.
— Любов — розрада смертних. Ти хочеш бути смертною?
— Я хочу бути щасливою!
Придбати книгу на сайті видавництва
Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Видавництво Старого Лева» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
