Уривок з книги «Талант: інструкція з використання»

Антоніо Лукіч, український кіно- та телережисер

Автор фільму «Мої думки тихі», який отримав «Золоту дзиґу 2020» за найкращі фільм і сценарій, спеціальну премію журі 54-го Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах і любов українського глядача.

Малим, я мріяв стати мільйонером, а вже як ці мільйони зароблятиму — не думав. Взагалі все дитинство провів на ринку, де працювала мама. Там я фасував макарони, допомагав продавати жіночі куртки. Хотів бути спекулянтом — купувати в Туреччині і продавати у нас дорожче. Тяга до грошей, звичайно, швидко минула після вступу на режисуру. Мені також подобалося все, що пов’язане зі спортом. Шість років я навіть займався спортивною гімнастикою, але організм підказав, що нам не по дорозі.

У тринадцять мені подарували камеру, але до вступу вона пролежала без діла в шафі — тільки раз я взяв її в подорож з мамою по Європі і спробував щось знімати. Після закінчення школи переді мною постало питання, куди вступати. Думав про Національний університет театру, кіно і телебачення, хоча не знав навіть, хто такий Федеріко Фелліні. Крім того, хотілося потрапити на бюджет, адже мав гарні результати ЗНО. Для підстраховки я паралельно вчився на економіці підприємства в Київському національному економічному університеті, проте швидко кинув і зосередився на кіно — вдалося вступити в університет Поплавського на контракт. Рік провчився там, а потім перейшов у Карпенка-Карого — там було дешевше і менше людей у кімнатах гуртожитку.

Батьки підтримували мій вступ на режисуру, напевно, тому що не знали, чого хочуть для своєї дитини, крім багатства. Люди, які почали відмовляти від цього задуму, з’явилися тільки на третьому курсі. Тоді стало зрозуміло, що ти вчишся того, чого в країні немає. Адже 2009 року кіно в Україні знімали радше всупереч, ніж завдяки. Звичайно ж, криза так чи інакше наступала на п’яти, люди починали говорити: «Займися нормальною справою». На щастя, це не стосувалося батьків. Я часто стикався із заздрістю від інших студентів, бо для когось навчання — це реферати по сто сторінок, а для мене — прийти ввечері додому, подивитися фільм «Англійський пацієнт» і спробувати зрозуміти, про що він.

Мій перший реальний контакт з кіно відбувся, коли на першому курсі показували наші студентські роботи. Моя була про друга Андрія Лідаговського, який потім зіграв головну роль у «Мої думки тихі», і складнощі життя високої людини. Глядачі, які сиділи в аудиторії, багато сміялись і навіть плескали. Тоді я став залежним від цієї реакції сміху як від показника того, що мій фільм подобається. Було дуже приємно і хотілося повторити.

Для мене кіно — це дослідження реальності через об’єктив кінокамери.

Працюючи над сценарієм, можна відкрити для себе двері в ті місця, де раніше не бував, зокрема в духовні закутки. Мій фільм завжди починається з деталей, а не з ідеї в дусі «нумо знімати про маму із сином». Мені так нудно, я спочатку вигадую епізод і думаю, як він може знайти своє місце в історії. Коли ці деталі в мене шикуються і починає грати музика всередині, тоді розумію, що із цього може вийти фільм. Якість кіно вимірюється не кількістю грошей або нагород, а глибинами, до яких тебе підштовхує матеріал під час роботи над ним. Коли знімаєш фільм на важку тему, відкриваєш для себе багато нового. 90 Герой Кіно

Бути режисером — це мати цілий набір якостей, які багато в чому суперечать одна одній. Ти повинен бути романтиком і прагматиком, спокійним і активним, любити людей і ненавидіти. Мені, наприклад, потрібно, щоб мої герої мені подобалися, але водночас у мене важкі стосунки зі знімальною групою.

Я люблю, щоб мене слухали, та вимагаю до себе певної поваги. І якщо мені цього не вистачає, можу з людиною про це відверто поговорити. Ціную тих, хто робить щось краще, ніж я, і глибину, коли якесь маленьке рішення трансформує твоє висловлювання. Наприклад, маленький звук, який додаєш у звичайну сцену, а він змінює драматургічне положення героїв. «Придумуй емоційно, реалізуй раціонально», — головне для режисера, але це складно поєднати в одній людині. Часто емоції переходять на сферу реалізації, й ось уже ти звинувачуєш продюсера в усіх своїх бідах.

Водночас великий талант часто є і великим тягарем, з яким багато хто не дає раду, йде в страждання і потім нічого не робить. Тому його має бути в міру. У суспільстві є значна диспропорція, наприклад, коли таланту мало, а реалізації багато, або навпаки — коли таланту через край, а дівати його нікуди. Тому, звичайно, важлива удача. А вона відгукується на зусилля — що більше сил вкладаєш у роботу, то частіше удача починає тебе супроводжувати.

Пам’ятаю свій перший робочий день на знімальному майданчику — який став можливим, оскільки я заздалегідь замислився, що робити після закінчення університету. Потрапити одразу в кіновиробництво не так просто, тому часто після випуску студенти працюють ким завгодно. Моїм ключиком став плейбек — це техніка, завдяки якій можна переглядати відзнятий матеріал просто на місці, робити якісь маркування та за потреби швидкий монтаж. Я довго вчився, потім опинився на майданчику серіалу і побачив, як це все працює. Відразу потрапити на знімальний майданчик майже нереально, треба шукати обхідні шляхи, тому плейбек — непоганий варіант. Позичте гроші, купіть MacBook і карту відеозахоплення, завантажте програму QTAKE, заплатіть за неї $ 20 і всім пишіть: «Хочу влаштуватися до вас на роботу».

У перший робочий день процес ідеалізується. Кожна деталь навколо вражає: ось справжні режисер і оператор, купа апаратури, круті декорації, все серйозно. Коли ти вже знімаєш другий фільм, це здивування минає, як і закоханість у кіно. Починаються стосунки, а над ними потрібно працювати. Ось у мене романтизований період минув після фільму «Мої думки тихі» — зараз з кіно розпочався новий етап.

Щодня на майданчику в мене внутрішнє завдання — не втратити концентрації. Як і всі режисери, я хотів би налаштовуватися, знімати одну хорошу сцену на день, після чого йти відпочивати. Але доводиться знімати ще багато додаткових, й так можна втратити увагу. Важливий і момент, коли тільки приходиш на знімальне місце. За кілька секунд тобі потрібно ухвалити багато рішень і придумати, як і що знімати.

Вперше я зрозумів, що досяг успіху, коли ми з командою «Мої думки тихі» виграли карловарський «глобус» влітку 2019 року. Було неймовірно круто отримати цей приз, постояти на цій сцені поруч зі світовими зірками. Я думав, що краще не буде, ми вже точно увійшли в історію, неминуче з’явиться стаття на вікіпедії тощо. Проте минав час, і в листопаді я вже був нікому не потрібен, але почав крутитися, давати лекції, намагався щось писати, невдало спробував зняти великий фільм про фігуристку. Оскільки успіх у Карлових Варах якось швидко забувся, я думав, що фільм «Мої думки тихі» свою місію виконав. Однак почався прокат і дав новий поштовх. Тож успіх, на мою думку, не в загальному, а в деталях. Коли ти весь вагон метро брендуєш своїм фільмом і відчуваєш, що всі твої герої ожили, або коли завдяки рахівському крижню у Краєзнавчому музеї збільшилася відвідуваність. 

Поширена думка, що режисер отримує 5 % від бюджету фільму — гонорар, який повинен закрити приблизно три роки життя на написання сценарію, зйомку і монтаж. Це умовна сума, яка не завжди працює. Гонорар за фільм може бути, наприклад, $ 20 000. Хоча за чутками рекламні режисери таку суму отримують за дві зміни. Але додатковими проєктами також можна паралельно займатися.

Проте поки до цього далеко, рекомендую початківцям знімати документальне кіно. Зовсім просте, без зайвої води, без «шукайте і думайте». Просто візьміть телефон і знімайте своїх близьких, говоріть з ними про щось важливе та актуальне. Потім це стане неоціненним документом часу. Потрібно застосувати техніку занудства, робити це системно і послідовно, працювати і розбиратися так у собі.

Здійсніть подвиг для когось важливого. Наприклад, 2012 року я повіз своїх бабусю і дідуся до Сибіру, щоб зняти там фільм «Риби озера Байкал». Тоді ми прощалися, адже дідусь був смертельно хворий. Врешті фільм отримав додаткову цінність, тому що тепер ми попрощалися і з тими краями. Я записував стареньких на камеру й досі вважаю, що це мій найкращий фільм.

До того ж продюсери клюють не на хороший сценарій, а на підгодовування у вигляді короткометражок, які ти знімав у студентські часи. Вони самі все передивляться та прийдуть до тебе. В іншому разі складно пройти зі свіжою ідеєю і без допомоги. Тож я пишаюся тим, що мені ніхто не допомагав.

Можна брати участь у літніх і зимових кіношколах, ходити на кінофестивалі, там знайомитися з людьми, відвідувати лекції та воркшопи. Щодо університетів — назва не має значення, варто звертати увагу на майстра, до якого хочеш потрапити.

На критику я реагую різко. Можу вдавати, що мені все одно, але це не так. Конструктивно критикувати може тільки режисер, який уже зняв кілька фільмів, йому за це подякую. В іншому разі, якщо людина ще й живе в Україні, а критикує мене за мірками Голлівуду — у нас різна глибина розуміння життя і процесів. Мені не подобається відчуття, що зйомки перестають дивувати. Навчаючись, ти думаєш, що ця закоханість протягнеться на всю твою кар’єру. Що ти казатимеш, як Андрій Звягінцев: «Коли я знімаю кіно, я дихаю». Як чуєш, що режисер заряджається від процесу, ти дуже йому заздриш. Тому що в моєму випадку, коли починаються зйомки, я сильно закриваюсь.

Талант у кіноіндустрії важливий, але не є гарантією успіху. Його можна розвинути, підсилити, показати світу або втратити. Наприклад, фільм «Розумник Вілл Гантінґ» провокує на роздуми щодо цього. Люди з величезним талантом часто втрачають себе. Щоб поміркувати про талант, є ще два фільми: «Всередині Люїна Дейвіса» братів Коенів і «Амадей» Мілоша Формана. Також можна спостерігати за плеядою талановитих українців: Філіп Сотниченко, Катерина Горностай, Валентин Васянович, Наріман Алієв, Марина Степанська та інші. З роботою над сценарієм мені дуже допомагає книга Роберта Маккі «Історія на мільйон» — це камертон того, чи правильно я рухаюсь.

Пишаюся, коли моя ідея починає реалізовуватись і дає роботу іншим людям.

Коли відкриваю нові таланти та акторів.

Коли кіно, яке знімаю, приносить користь — як тимчасову, так і довгострокову. Фільм може стати документом часу і навіть лікувати душі. Я не дуже вірю в кіно, яке не дає надії. Світ безвихідний і безнадійний, але фільм не повинен це стверджувати. Всіх нас і так чекає один кінець, навіщо про це говорити ще й у кіно, куди люди приходять, щоб відчути прозріння і доторкнутися до божественного.