Як Російська православна церква заперечує українську автокефалію

Після п’яти років повзучої гібридної війни Росії проти України наприкінці 2018 року їх багатовимірний політичний, економічний, громадянський, військовий та культурний конфлікт досяг і сфери релігії. Докорінна перебудова стосунків між російською та українською християнськими громадами показала себе на початку 2019 року, коли Україна отримала так званий «томос» (дослівний переклад: маленька книга).

На думку Києва, цей документ зробив Українську православну церкву канонічно незалежною від Москви. Томос було видано Константинопольським Вселенським Патріархатом у Стамбулі, колишній столиці Візантійської імперії, тобто східнохристиянською церквою, яка займає окреме почесне місце у світі православ’я.

Як це трапилося? Як на український томос відреагували вищі ієрархи та священики Російської православної церкви (РПЦ)? Які аргументи використовувала РПЦ для заперечення права Православної церкви України (ПЦУ) на незалежність від Москви?

Як Київ та Константинополь образили Москву

Прибуття у січні цього року з Константинополя до Києва офіційного документа, яким ПЦУ надавалася автокефалія, був не лише наслідком російсько-української війни. Прихильники релігійної автономії Києва також виграли від відносно непов’язаного з ними посилення давнього тертя між Константинополем та Московським патріархатом, які наразі є двома головними центрами православ’я у світі. Конфлікт між ними точився ще з 2016 року, коли Москва відмовилася взяти участь у важливому з’їзді ієрархів Східного християнства на Криті, який планувався дуже довго й організацією якого займався Константинополь. 

Петро Порошенко, президент України у 2014-2019 роках, разом із неканонічною, або невизнаною, Українською православною церквою Київського патріархату та Українською автокефальною православною церквою рішуче скористалися зміною настроїв у Стамбулі, що стала наслідком цієї ситуації. Попри те, що попередні дві спроби були невдалими, наприкінці 2018 – на початку 2019 їм вдалося швидко створити єдину національну ПЦУ та домогтися її офіційного визнання Вселенським Патріархатом. Раніше цієї мети безуспішно намагалися досягти попередні українські лідери, передусім Віктор Ющенко, президент України у 2005-2010 роках. На початку 2019 року велика делегація з Києва вирушила до Стамбула, де Святий Синод Вселенського Патріархату одноголосно та офіційно схвалив прийняте раніше рішення надати новоствореній та об’єднаній ПЦУ повну автокефалію. 

Звісно, за кілька місяців потому ефект від об’єднання та отримання автономії ПЦУ був зіпсований жорстким конфліктом між почесним патріархом нової Церкви та колишнім релігійним ієрархом Філаретом та новим митрополитом Київським та всієї України Єпіфанієм. Проте отримання автокефалії викликало радість багатьох українців, навіть тих, хто не пов’язував себе з ПЦУ, християнством чи іншими релігіями. З іншого боку, незалежність ПЦУ від Москви викликала незадоволення і навіть гнів багатьох ієрархів РПЦ. 

Керівництво РПЦ визнає як легітимну в Україні лише свою київську гілку, так звану «Українську православну церкву» Московського патріархату (УПЦ МП). 

Тому напередодні отримання ПЦУ автокефалії РПЦ наполягала, що доки про автокефалію не просила УПЦ (МП), томос у Києві надавати нікому. Більш того, Москва стверджує, що Константинополь не має права давати автокефалію на «канонічній території» РПЦ, до якої, на думку Московського патріархату, належить і Україна. На думку керівництва РПЦ, єдиною канонічною місцевою Православною церквою в Україні була, є і може бути лише українська гілка російської східнохристиянської громади під проводом Москви.

Як Москва відреагувала на виклик Константинополя

Послуговуючись цією церковною логікою, Москва звинуватила Константинополь у розпалюванні конфлікту всередині української православної громади. Іларіон Алфєєв, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, запитував: «Кому, власне, збирається Константинополь надавати автокефалію? Адже канонічна [Українська православна] церква  [Московського патріархату] про автокефалію не просила, а надавати її розкольникам означає легітимізувати [вже існуючий] розкол [в українській православній громаді]».

РПЦ створила окрему веб-сторінку «На захист єдності Російської Православної Церкви»  (edinstvo.patriarchia.ru), де Московський патріархат публікує різноманітні більш-менш офіційні матеріали щодо позиції Церкви з приводу боротьби ПЦУ за канонічну незалежність. Наприклад, священник РПЦ Георгій Максімов стверджував, що українці самі не хочуть власної православної церкви – нібито цей проект підтримують лише релігійні та політичні махінатори. Максімов наголосив, що «мабуть, вперше в історії ми бачимо примусове “надання автокефалії”, що змушує замислитись». 

РПЦ називає надання ПЦУ незалежності просто інструментом, використаним для внутрішніх політичних чвар в Україні. За словами Максімова: «Отримання томосу – один із головних пунктів передвиборчої програми [Петра Порошенка], який хоче бути обраним на другий термін цієї весни». Це справді було частиною більш широкої суспільної кампанії в Україні, що у комплекті з ефективним спілкуванням Києва з Вселенським Патріархатом призвели до офіційного визнання Константинополем новоствореної ПЦУ. Проте київські православні ієрархи робили спроби отримати незалежність від Московського патріархату ще навіть за часів недовговічної Української Народної Республіки у 1918 (якщо не раніше). 

Сотню років потому представники РПЦ звинуватили Вселенський Патріархат в тому, що своєю підтримкою канонічної незалежності Києва він нібито провокує придушення віруючих українською державою. Вищезгаданий Максімов проголосив, що «Патріарх Варфоломей [І Константинопольський] поводиться так наче не помічає, що його дії спричинили державне переслідування канонічної Української Церкви» (тобто УПЦ МП). Насправді Київ не обмежує діяльність УПЦ (МП) в Україні. Український парламент всього-на-всього вирішив у грудні 2018 року, що УПЦ (МП) має змінити свою назву таким чином, щоб відображати належність до іноземної національної церкви. 

Черговий аргумент РПЦ проти української релігійної автономії – це тривога щодо порушень прав людини в Україні; також вона звинувачує західні організації у наявності подвійних стандартів. Вже згаданий Іларіон Алфєєв з Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ аргументував, що «Хвиля гонінь на Українську православну церкву [Московського патріархату] не закінчується. А західні правозахисні організації намагаються ігнорувати наявну проблему не тому, що про неї не знають, а тому, що поточна політична кон’юнктура не передбачає України в ролі антигероя. Антигероєм сьогодні на Заході може бути лише Росія».

Як Московський патріархат повторює за Кремлем

В обох цих аргументах Московський патріархат повторює сценарії дезінформації та наклепів, характерних для зовнішнього дискурсу Кремля. Як у релігійному, так і  не в релігійному плані постмайданна Україна подається як країна-агресор, яку підтримує зрадницький Захід. Росію ж та її агентів впливу навпаки зображують жертвами безпідставних звинувачень та жорстоких репресій. 

Не дивно, що РПЦ коментуючи українську автокефалію вдається до традиційного російського антиамериканізму. Наприклад, патріарх Кирило наголосив, що «Конкретна політична мета є дуже добре сформульованою, в тому числі представниками Сполучених Штатів, які працюють в Україні, та і власне представниками української влади: треба розірвати останній зв’язок, що об’єднує наші народи [росіян та українців], і цим зв’язком є зв’язок духовний». 

Цей аргумент відповідає загальному дискурсу РПЦ щодо зображення західних прав людини профанацією. Кирило продовжує: «Ми маємо робити власні висновки [з цього приводу] і щодо казок, котрі [Захід] протягом довгого часу намагався нам нав’язати, щодо верховенства права, прав людини, свободи релігії і усіх тих речей, які не так давно вважалися життєво необхідними для створення сучасної держави та людських стосунків у сучасному світі».  

Московський патріархат грає жорстко

Ще одним способом для РПЦ протистояти українській незалежності було постійне підкреслення відсутності на початку підтримки української автокефалії від більшості інших православних церков світу. Москва намагається показати, що нібито висловлює «думку знизу» та позицію більшості православних християн. Митрополит Волоколамський Іларіон на початку 2019 року тріумфально виголосив: «На сьогодні жодна помісна Церква не визнала беззаконня, вчинене [Вселенським Патріархатом] Константинополя»*. Тим не менш, обмежена наразі міжнародна підтримка української релігійної автономії – феномен, значною мірою пов’язаний із впливом самої РПЦ. 

Те, що Константинопольський Вселенський патріархат вже у жовтні 2018 року скасував відлучення Філарета, Патріарха Української православної церкви Київського патріархату, та митрополита Макарія, митрополита Української автокефальної православної церкви, коли приймав рішення про надання незалежності ПЦУ, також розлютило Московський патріархат. Як результат, РПЦ навіть наважилася розірвати євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом. Протодиякон Костянтин Марковіч із Петербурзької богословської академії проголосив, що «Варфоломія [I Константинопольського] та його Синод потрібно, згідно з канонічною логікою, відлучити та оголосити їм анафему». 

РПЦ сприймає дії Константинопольського Вселенського Патріархату як свавільні та такі, що суперечать канонам православ’я. Максімов каже: «Православні різних країн з подивом і жахом спостерігають, як предстоятель поважної Церкви раптом оголошує своєю канонічною територією те, що понад 300 років визнавалося усіма без винятку частиною іншої помісної Церкви, а тих, кого всі православні Церкви одностайно визнавали розкольниками, оголошує частиною канонічної Церкви, погрожуючи в той же час оголосити розкольниками тих, з ким у євхаристійній єдності перебувають всі помісні Церкви». 

На думку керівництва РПЦ, Константинопольський Вселенський патріархат мусив виявити повагу до канонічної території Московського патріархату. Протодиякон Марковіч, цитату котрого наведено вище, каже: «Якби Патріарх Варфоломій дійсно бажав сприяти зціленню схизми в Україні, він міг би взяти на себе функцію миротворця, посередника між сторонами конфлікту і вжити весь свій неабиякий вплив і авторитет, які належать йому в силу сану першого з першоієрархів Вселенської Церкви, на те, щоб відбувся плідний діалог між ієрархами канонічної Української Церкви і схизматиками, який би увінчався примиренням і возз’єднанням розкольників з канонічною Церквою [тобто УПЦ (МП)]. 

Цей аргумент схожий на звинувачення, яке РПЦ вже озвучувала кілька років тому, а саме – Предстоятель Константинопольського патріархату діє так, ніби є представником вищої Церкви. Священник Михайло Уланов каже: «… нинішні претензії Константинополя – це не просто маніпуляції у сфері церковної політики чи боротьба за сфери впливу проти Москви. Вони є спробою переглянути православну еклезіологію». 

РПЦ між релігією та політикою

Різкий тон цих та багатьох інших заяв РПЦ демонструє фундаментальну дилему Московського патріархату. РПЦ як державна церква країни, що бере участь у все більш агресивних регіональних та геополітичних битвах за вплив, стала заручником амбіційних та експансіоністських настроїв і поглядів російської політичної еліти. Як у сварці з Константинополем, так і у конфронтації з Києвом Московський патріархат, копіюючи підхід Кремля до міжнародних організацій та української держави послуговується застарілими силовими сценаріями з позиції наддержави. 

Обираючи позицію щодо російсько-українського конфлікту, РПЦ варто було замість цього дотримуватися загальних християнських та православних принципів. Московський патріархат міг виступити на захист державної території української братії з критикою гібридної війни Кремля проти Києва. Як нібито мирна сила, що підтримує східнослов’янську єдність, він повинен був засудити офіційну анексію Росією Криму та неофіційну окупацію Східного Донбасу.

Проте РПЦ, що де-факто є гілкою російської влади, пішла за Путіним у марній спробі переосмислення російської геополітики чи навіть світової політики у першій половині ХХІ століття. Реакція Константинополя та Києва на агресивну поведінку Кремля та РПЦ у політичних та релігійних питаннях була передбачуваною. Фактично, щойно Московський патріархат обрав свій шлях, така реакція стала неминучою. Як показали наведені вище цитати, нещодавня політична, дипломатична, економічна та культурна ізоляція Росії може посилитися через поступове відділення її релігійного життя від слов’янського та інших світів.