Виборчі сезони 2018-2019 років в Росії та в Україні, незалежно від їх кінцевих результатів, змінять і будуть змінювати політичний ландшафт Східної Європи. Президентські вибори в Росії в березні цього року та їхні поточні та майбутні відгомони в коридорах влади Москви, а також президентські та парламентські вибори в Україні навесні і восени наступного року віщують нові можливості та ризики для відносин двох країн. Після переобрання Путіна 18 березня 2018 року в політичному керівництві Росії вже відбулися певні зміни. Варто очікувати подальших перетворень у зв’язку з прийдешніми кадровими перестановками. В Україні 2019 рік передбачає серйозні зміни у складі її виконавчої та законодавчої гілки, можливо, навіть зміщення балансу між владою президента, уряду та парламенту.
Справа не лише в тім, що склад майбутнього українського парламенту істотно відрізнятиметься від сьогоднішнього, тому що, наприклад, партія «Народний фронт» Арсенія Яценюка, яка посіла перше місце на виборах 2014 року за виборчими списками, мабуть, піде з політичної сцени. У своїй програмній промові «Новий курс України» у червні 2018 року нинішній лідер майбутніх президентських виборів Юлія Тимошенко пообіцяла масштабне перезавантаження політичної системи України та конституційну реформу. Така реформа передбачає перехід від напівпрезидентської до парламентської форми правління, а також створення другої палати парламенту, що складається з представників українського громадянського суспільства. Звичайно, достеменно невідомо, наскільки Тимошенко зможе використати свою відносну сьогоднішню народну підтримку для перемоги на виборах, тому що її негативний рейтинг теж надзвичайно високий. До того ж, найближчим часом на політичну арену можуть вийти ряд нових громадських діячів, у тому числі журналісти, представники шоу-бізнесу та їх групи підтримки, що внесе додаткову плутанину у й без того еклектичний спектр українських партій. Таким чином, Україна залишається такою ж непередбачуваною, як і протягом останніх 25 років. Незаперечним видається лише те, що до кінця 2019 року фракційний та кадровий склад української політичної еліти зазнає значних змін.
Точки відліку
Поточні (в Росії) і попередні (в Україні) зміни в політичному керівництві та у векторі розвитку обох країн можуть призвести, зокрема, до появи нових можливостей для припинення або ескалації війни між нерегулярними сепаратистськими формуваннями, що керуються з Кремля, та таємними підрозділами регулярних російських військ, з одного боку, і українськими урядовими силами та деякими досі не інтегрованими до ВСУ формуваннями на сході українського Донецького басейну – з іншого. В той час як поведінка політичних лідерів Росії та України в обох випадках сильно залежить швидше від внутрішніх, ніж від зовнішніх факторів, внутрішньополітичні наслідки війни для Росії та України відрізняються. Вони спростовують думку деяких українських та західних спостерігачів про те, що державні керівники України та Росії є в рівній мірі політичними бенефіціарами війни по обидва боки так званої “лінії зіткнення”.
Поточні (в Росії) і попередні (в Україні) зміни в політичному керівництві та у векторі розвитку обох країн можуть призвести, зокрема, до появи нових можливостей для припинення або ескалації війни між нерегулярними сепаратистськими формуваннями, що керуються з Кремля, та таємними підрозділами регулярних російських військ, з одного боку, і українськими урядовими силами та деякими досі не інтегрованими до ВСУ формуваннями на сході українського Донецького басейну – з іншого.
Починаючи з 2014 року, втручання Володимира Путіна у справи України є основним джерелом зростання його народної популярності та політичної легітимності. Це призвело до того, що соціологи навіть говорили деякий час про новий “кримський консенсус” в російському суспільстві – у значній мірі насадженої, однак все ж широко поширеної колективної упевненості широких верств населення Росії в правомірності, справедливості та законності російських територіальних, політичних, культурних та економічних претензій до України. Підписання договору про інтеграцію Південної Осетії до складу Російської Федерації в першу річницю офіційного захоплення Криму 18 березня 2015 року, чи перенесення останніх президентських виборів в Росії на день четвертої річниці підписання “договору” про анексування Криму 18 березня 2018 року свідчать про важливість імперської експансії Росії для підтримки, згуртованості та стабільності путінського режиму.
Інша ситуація склалась в Україні, де до влади на початку літа 2014 року несподівано прийшов колись другорядний політичний діяч Петро Порошенко, який після перемоги Євромайдану раптово став головним претендентом на пост Президента України. Різке політичне постреволюційне піднесення Порошенка пов’язане, серед інших чинників, з анексією Криму та початком війни з Росією на Донбас. Відповідно до переконання, що домінувало у квітні-травні 2014 року серед широких верств української суспільства, цей досвідчений політик і бізнесмен мав найкращі передумови для того, щоб принести в країну мир, безпеку та стабільність; тому він вважався найкращим на той момент вибором для України. Така точка зору отримала підтримку в складних умовах все більшої агресивності Кремля та швидкого соціально-економічного спаду в Україні після Євромайдану.
Тріумфальна перемога антиолігархічної революції на початку 2014 року спочатку справді пророкувала зародження абсолютно іншої політичної епохи з новими державними діячами, які не мали стосунку до старої олігархічної системи України.
Однак ця точка зору змінилася під впливом російської анексії Криму та прихованого вторгнення РФ на територію українського Донбасу. Шокований втратою частини території, ескалацією війни на сході та подальшими економічними потрясіннями, народ України віддав свою перевагу промисловому магнату та колишньому міністру з багаторічним досвідом роботи в уряді та парламенті. І це не дивлячись на те, що у Порошенка був (і залишається) важливий недолік – він є одним з найбільших олігархів України, а також співзасновником знеславленої Партії регіонів та колишнім міністром за часів Президента Віктора Януковича. Таким чином, Порошенко, як ніхто інший в сьогоднішньому вищому ешелоні влади, є плоттю від плоті старого патронажно-клієнтелістського українського пострадянського режиму, проти якого українці повстали у 2004, 2013 і 2014 роках. І все ж, багато виборців припускали, принаймні весною 2014 року, що Порошенко, як особливо досвідчений політик, буде краще за інших здатен вивести українську державу з кризи, яка стрімко поглиблювалась, і зачіпала тоді зовнішні відносини, внутрішню єдність та промисловість України.
Порошенко, як ніхто інший в сьогоднішньому вищому ешелоні влади, є плоттю від плоті старого патронажно-клієнтелістського українського пострадянського режиму, проти якого українці повстали у 2004, 2013 і 2014 роках. І все ж, багато виборців припускали, принаймні весною 2014 року, що Порошенко, як особливо досвідчений політик, буде краще за інших здатен вивести українську державу з кризи, яка стрімко поглиблювалась, і зачіпала тоді зовнішні відносини, внутрішню єдність та промисловість України.
Безумовно, нещодавнє різке падіння популярності Порошенка до п’ятого або навіть шостого місця в рейтингу претендентів на пост президента України у 2019 році пов’язане більшою мірою з невдачами сьогоднішнього Президента у сфері внутрішньої політики, ніж з його нездатністю відновити мир і повернути повний контроль уряду над владою хоча б над Східною Україною – не кажучи вже про Крим. Таким чином, Порошенко зараз негативно сприймається більшістю українських виборців головним чином через його вперте небажання докорінно змінювати олігархічний лад в Україні. Додатковою причиною є його неспроможність остаточно і безповоротно відмовитися від своїх ділових інтересів в Україні та за її межами. Однак, ще одним непрямим поясненням згасання популярності Порошенка, напевно, є і його невдачі в поліпшенні відносин України з Росією. Порошенко не виправдав сподівань тих виборців 2014 року, які сподівалися на те, що, хоча і заплямований своїм минулим, але все ж таки особливо досвідчений політик зможе досягнути завершення війни на сході та повернути під державний контроль території, хоча б так званих, “народних республік” в Донецькій і Луганської областях.
Якщо б Порошенко виконав свої обіцянки хоча б по останньому пункту, його рейтинг, ймовірно, був би сьогодні більш високим і забезпечив йому потужний позитивний наратив у передвиборчій кампанії. Якби нинішній Президент був здатен заявити, що повернув в Україну мир і Донбас, багато виборців, ймовірно, були б готові частково вибачити йому довгий ряд прорахунків у проведенні внутрішніх реформ та перебудові державного управління. Однак Порошенко не зміг вирішити ані ту, ані іншу серйозну задачу. Кривавий конфлікт між Україною та Росією триває. Реальний перехід від олігархії, тобто правління декількох, до поліархії, тобто правління багатьох, в Україні поки не відбувся. Як наслідок, судячи зі всього, Порошенко та його партія приречені на поразку на найближчих президентських та парламентських виборах в Україні. В гіршому випадку, нинішній Президент може повторити ганебну долю свого колишнього покровителя Віктора Ющенка, який програв вибори 2010 року, опинившись на п’ятому місці з 5,45% голосів.
Вибори як можливість
Таким чином, очікується, що у 2019 році в Україні відбудеться неминуча фундаментальна зміна керівництва в органах виконавчої та законодавчої влади. Таке перезавантаження може слугувати зовнішнім приводом і внутрішнім імпульсом як для загострення, так і для вирішення конфлікту на Донбасі. Безумовно, основна зміна курсу задля можливості поліпшення ситуації має відбутися в Москві, а не в Києві. Та все ж глибока зміна складу української влади могла б також відкрити можливості для часткового перезавантаження російсько-українських відносин, тобто для нового старту переговорів щодо Донбасу.
Безумовно, основна зміна курсу задля можливості поліпшення ситуації має відбутися в Москві, а не в Києві. Та все ж глибока зміна складу української влади могла б також відкрити можливості для часткового перезавантаження російсько-українських відносин, тобто для нового старту переговорів щодо Донбасу.
На тлі щораз більшого впливу західних санкцій проти Москви таке перезавантаження могло би змусити Кремль переосмислити і врешті-решт переорієнтувати стратегію відносно Києва. За ідеального розвитку перезавантаження російсько-українських дипломатичних відносин могло би спонукати Путіна нарешті прийняти рішення про виведення з Донбасу російської армії, емісарів, нерегулярних загонів та допоміжних груп – і в такий спосіб позбавитися від більшості санкцій, принаймні, ЄС. У зв’язку з цим, миротворча місія ООН (можливо, у поєднанні з цивільною місією ЄС на Донбасі) може стати тим механізмом, який дозволить або реально врегулювати конфлікт, або зробити вигляд, ніби він вирішений – двоякість чудово усвідомлюють всі залучені сторони..
Питання Донбасу
З вересня 2017 року, коли Путін заявив про готовність принципово обговорити участь ООН у врегулюванні конфлікту, ця ідея продовжує бентежити уяву багатьох вітчизняних дипломатів, політиків та експертів, що мають справу з конфліктом на Донбасі, незважаючи на значні ризики та складності її втілення. Варто відзначити, що вже в листопаді 2014 року нюрнберзький політичний аналітик і консультант Андрій Новак першим надав на диво ретельний та деталізований план реалізації цього тоді ще абсолютно новаторського плану. Уряд України направив офіційний запит на введення миротворчої місії ООН на Донбас на початку 2015 року. З того часу низка видатних аналітиків з різних країн опублікували більш-менш детальні матеріали з докладним викладом перспектив і завдань даного плану, який, як правило, передбачає створення нових структур місцевого управління, а не лише проведення миротворчої операції як такої. Серед них – аналітичні записки, складені, зокрема, Олексієм Мельником (Центр Разумкова, Київ) у 2016 році, Андрієм Кортуновим (Російська рада з міжнародних справ, Москва) в 2017 році, а також Олександром Вершбоу (Атлантична рада, Вашингтон, округ Колумбія), Віталієм Куликом та Марією Кучеренко (Центр дослідження проблем громадянського суспільства, Київ) і Ліаною Фікс та Домініком Янковським (Європейський центр Карнегі, Брюссель) у 2018 році. Два найбільш всеосяжних аналізи можливостей і перспектив миротворчої місії ООН були опубліковані Міжнародною антикризовою групою (Київ) у грудні 2017 року і Інститутом Хадсона (Річард Гован, Вашингтон) у лютому 2018 року. У цих та деяких інших аналітичних матеріалах описуються різні механізми і перешкоди на шляху реалізації плану, який полягає в розгортанні на Донбасі міжнародної місії у складі військових, поліцейських і цивільних сил за участю ООН, ОБСЄ та/або ЄС.
Переваги такої перехідної миротворчої або навіть «миророзбудовної» (peacebuilding) місії ООН і міжнародної цивільної адміністрації на Донбасі полягають у двох її аспектах. Перша полягає в тому, що місія передбачає залучення до конфлікту на Донбасі нейтральної третьої сили, мандат якої виходив би далеко за рамки нинішньої спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Тимчасова місія ООН або об’єднана місія ООН-ЄС-ОБСЄ на Донбасі забезпечила би проміжний період процесу врегулювання конфлікту шляхом створення міжнародної тимчасової адміністрації. На підтримку цієї адміністрації прийшов би досить великий і добре озброєний контингент іноземних миротворчих військ і тимчасових багатонаціональних поліцейських сил. Насправді саме така схема є єдиним реалістичним способом здійснити на практиці передачу влади над окупованими територіями Донбасу від Москви до Києва і відновити базовий суспільно-політичний порядок на території сьогоднішніх так званих «народних республік».
Тимчасова місія ООН або об’єднана місія ООН-ЄС-ОБСЄ на Донбасі забезпечила би проміжний період процесу врегулювання конфлікту шляхом створення міжнародної тимчасової адміністрації. На підтримку цієї адміністрації прийшов би досить великий і добре озброєний контингент іноземних миротворчих військ і тимчасових багатонаціональних поліцейських сил.
У цьому контексті Мінські угоди 2014 і 2015 років завжди були недосконалі – факт, який вищезгаданий німецький аналітик Андрій Новак зауважив вже у листопаді 2014 року. Вони передбачають нереалістично плавний перехід від нинішнього фактичного правління Кремля над де факто окупованими і воєнізованими Москвою східними районами українського Донбасу до відновлення повного контролю Києва над втраченими територіями. З 2014 року було неясно, як можна буде здійснити цю передачу влади після планованого виведення Росією з українського Донбасу її крипторегулярних військ (тобто прихованих підрозділів ЗС РФ), нерегулярних батальйонів, загонів спецслужб і політичних емісарів, а також припинення Кремлем фінансової підтримки «ДНР» і «ЛНР». Навіть після такого гіпотетичного виводу російських окупантів потрібна була б повномасштабна визвольна війна з метою придушення, затримання, роззброєння та/або вигнання залишених місцевих або прийшлих антиукраїнських воєнізованих формувань, екстремістів і агентів, які були з 2014 року мобілізовані Кремлем і донині, так чи інакше, отримують фінансування, зброю, підтримку, навчання і/або керівництво з Москви. Цей перехід здається неможливим без тимчасового, але потужного політичного і збройного втручання таких організації як ООН, ОБСЄ та/або ЄС.
Друга перевага полягає в тому, що, коли для Москви стійке врегулювання конфлікту – тобто зняття більшості санкцій Заходу – нарешті стане кращим варіантом, Кремль зможе використовувати цей план для того, щоб зберегти обличчя перед особливо націоналістично налаштованими частинами дезінформованого російського суспільства. Оскільки Росія повинна буде дати свою згоду в Раді Безпеки ООН на розміщення міжнародної збройної миротворчої місії цієї організації, вона зможе на міжнародному рівні впливати на хід роботи місії. Наприклад, Кремль може наполягти на тому, щоб певну ділянку району проведення операції було віддано під контроль контингенту військ ООН з офіційно або негласно союзної держави Росії. Така неформально «проросійська» територія могла б функціонувати в якості такого собі проміжного сховища і тимчасової захисною зоною для бійців з нерегулярних формувань з інших сьогодні окупованих частин Донбасу.
Ще важливішим є те, що всередині країни Кремль міг би подати міжнародну місію на Донбасі як російську «миротворчу» ініціативу з метою допомогти «стражденним» російськомовним жителям східної України. Це тлумачення, безсумнівно, було б грубим перекручуванням реальних фактів, що стосуються витоків, ходу і характеру конфлікту на території Донецького басейну. Проте розгортання міжнародних миротворчих сил, що отримало схвалення Росії в Раді Безпеки ООН, надало б Кремлю відносно зручний вихід із протистояння – якщо і коли Москва почне визначати для себе такий вихід як доцільний або навіть необхідний. Щоб домогтися від Кремля такої зміни у визначенні значення конфлікту, можливо, потрібно буде не тільки продовжити західні санкції, пов’язані з протистоянням на Донбасі, а й – в силу їх поки що обмеженого успіху – посилити їх і забезпечити їх більш ефективне здійснення.
Щоб домогтися від Кремля такої зміни у визначенні значення конфлікту, можливо, потрібно буде не тільки продовжити західні санкції, пов’язані з протистоянням на Донбасі, а й – в силу їх поки що обмеженого успіху – посилити їх і забезпечити їх більш ефективне здійснення.
Відкрити очі
Протягом ось вже більше чотирьох років дві найбільші держави Європи перебувають в стані затяжної криптовійни (тобто прихованого військового міждержавного конфлікту), яка супроводжується майже щоденними обстрілами з використанням важкої зброї і щотижневими втратами, пораненими або вбитими. Все це відбувається в безпосередній близькості від найбільшої в Європі АЕС у Запоріжжі. Незважаючи на величезну гіпотетичну зацікавленість у врегулюванні і закінченні цього протистояння, увага Європи до цього лише на перший погляд замороженому конфлікту залишається обмеженою. Потурання Москві залишаються основним виразом позиції ЄС і більшості його держав-членів. Тоді як деякі установи та діячі Заходу – зокрема німецька і американська дипломатії – доклали чимало зусиль до врегулювання конфлікту, більшість європейських політиків, дипломатів і журналістів страждають від хвороби, яку можна назвати «постгеографічним синдромом екстерналізації». Мається на увазі, що Україна знаходиться в безпосередній географічній близькості до ЄС і має з Євросоюзом довгий кордон. Проте багато політиків і дипломатів ЄС як і раніше розглядає величезні внутрішні і зовнішні проблеми України як такі, що мають другорядне значення для європейської стабільності, безпеки і процвітання.
Наслідки можливого загострення російсько-української війни і подальший можливий крах української держави, що і без того потерпає, не лише важко вдарили би по українцях, а й мали би серйозні наслідки для всієї Східної Європи і для ЄС в цілому. Проте велика частина європейської політичної еліти, особливо західної її частини, як не дивно, воліє не помічати та/або демонструє невиправданий оптимізм щодо намірів і дій Москви в Україні. Незважаючи на введення різних санкцій членів ЄС, США та інших держав, багато великих європейських компаній продовжує співпрацювати з Росією, мов і не було нічого – в основному це стосується торгівлі в енергетичній галузі. Замість того, щоб зайняти чітку позицію щодо поведінки Росії на пострадянському просторі або в Сирії, Президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер в травні 2018 року заявив, що «це побиття Росії (Russia-bashing) має бути припинене». Було б сумно, якщо лише нове велике загальноєвропейське лихо, рівне або більше за масштабом від краху рейсу MH17 в липні 2014 року, стане тим, що нарешті змусить ЄС – до сих пір основного торговельного та інвестиційного партнера Москви – тверезо оцінити вибухонебезпечну ситуацію на своєму східному кордоні.
