В середині травня у Києві відбулася Щорічна міжнародна дослідницька конференція “Роль центрального банку в забезпеченні економічного розвитку”. Анджей Рачко, радник президента Національного банку Польщі, аналізує вихід з кризи країн Східної Європи, які не входять до Єврозони.
Я хотів би сфокусуватися на макроекономічній політиці країн з ринками, що формуються, тобто країн Східної Європи, що є членами Європейського Союзу, але не входять до Єврозони, після фінансової кризи 2008 року. Я розгляну два періоди – по-перше, період уповільнення темпів економічного розвитку відразу після кризи, а по-друге, нещодавній період дефляції, спричиненої кризою.
Щоб краще розуміти ситуацію у банківському секторі під час кризи, важливо підкреслити різницю між банківськими системами Східної та Західної Європи.
По-перше, банківський сектор у Східній Європі [до кризи] був набагато менш розвинутий, ніж на Заході. Якщо проаналізувати бухгалтерський баланс комерційного банку у Східній Європі, то в активах можна виявити переважно позики, а в пасивах – депозити домогосподарств та підприємств. Банк не використовував таких складних інструментів, як кредитні дефолтні свопи, забезпечені боргові зобов’язання тощо. Отже, регулюючі органи зосередили увагу на кредитних ризиках, і банк не потребував уважно стежити за іншими фінансовими ризиками. Саме це стало причиною вищої капіталізації східноєвропейських банків у порівнянні з їхніми західними партнерами – всі припускали, що у Східній Європи кредитний ризик є вищим, тому в банківському секторі має бути більше капіталу. Середній коефіцієнт адекватності капіталу у Східній Європі був значно вищим, ніж на Заході (особливо капіталу першого порядку).
По-друге, усі банки Східної Європи працювали зі значно нижчим борговим навантаженням – як на мікрорівні (що вимірюється за коефіцієнтом співвідношення активів та капіталу банку), так і на макрорівні (співвідношення активів банківської системи до ВВП).
Останній важливий аспект стосувався власності банків. У країнах Східної Європи після приватизації 50-80% банківського сектора належали іноземним банкам. Тож коли на Заході сталася фінансова криза, економісти припустили, що відплив капіталу зі Сходу Європи – це лише питання часу. Працівники центральних банків регіону розмірковували, як захистити банківський сектор від цього ризику. По-перше, центральні банки влили достатньо ліквідних коштів у банки, які цього потребували. Хоча банківські сектори Центральної Європи були перенасичені ліквідністю у національній валюті, ризик, що швидко зростав, перервав операції на міжбанківському грошовому ринку, і центральні банки мусили підтримувати ліквідність. По-друге, ліквідність валютних ринків підтримували спеціально впроваджені інструменти. Наприклад, Національний банк Польщі використовував валютні свопи, що стримували ціни на свопових ринках та підкреслювали роль центрального банку як кредитора останньої інстанції також і на валютному ринку. По-третє, європейські центральні банки та наглядові органи запустили так звану «Віденську ініціативу 1.0» – платформу для обміну інформацією та координації дій фінансових органів у Західній та Східній Європі. Усі ці кроки допомогли західним банкам усвідомити, що фінансову стабільність зебезпечено, а прибутковість їхніх філіалів у Східній Європі була задовільною навіть під час кризи. Тож не було необхідності швидко скорочувати обсяги банківського бізнесу на Сході Європи. Відплив коштів зі східноєвропейського банківського сектору був припинений і спостерігався лише на ринку казначейських зобов’язань.
Середньострокові негативні наслідки кризи для Східної Європи були подібними до ситуації на Заході: уповільнення темпів зростання ВВП та проблема “поганих” кредитів. Проте через високий рівень капіталізації східноєвропейських банків їхня проблема полягала не в тому, як компенсувати потенційні втрати від “поганих” кредитів, а в тому, як управляти такими кредитами. Багато комерційних банків приділяли велику увагу роботі з проблемною заборгованістю (часові затрати як персоналу, так і менеджменту), тому їм бракувало часу та людських ресурсів для того, щоб зосередитися на основній діяльності – створенні нових кредитів. Таким чином, необхідно було знайти фінансових посередників, які управляли б “поганими” кредитами. Ця проблема обговорювалася в рамках «Віденської ініціативи 2.0», що зосередила увагу на різних аспектах необхідної для цього системи. Один з елементів був пов’язаний з операціями центральних банків: це було питання підтримки тимчасової ліквідності для цих фінансових посередників.
Найбільшою проблемою під час кризи були іпотечні кредити в іноземній валюті. На мою думку, це чудова ілюстрація наслідків браку макропруденційної політики. Кредитна бульбашка, створена дешевими іпотечними кредитами в іноземній валюті, підірвала не лише стабільність банківського сектору, але й макроекономічну стабільність. Конвертація зовнішніх ресурсів з іноземної валюти у національну валюту стимулювала підвищення обмінного курсу, що спричинило різке збільшення дефіциту рахунку поточних операцій перед кризою. Коли очікування фінансового ринку радикально змінилися через зовнішні кризи, обмінний курс упав, а вартість обслуговування іпотечних кредитів зросла для нехеджованих домогосподарств. Це додаткове та непередбачуване зростання витрат [на виплату кредитів] скоротило споживчий попит, обмежило кредитні можливості банків і врешті решт сповільнило зростання ВВП. У різних країнах проблема набула різних масштабів.
У випадку Польщі докризове пруденційне регулювання обмежувалося тим, що позики в іноземній валюті надавалися лише домогосподарствам з високим рівнем доходів. Таким чином, значне знецінення польської валюти не стимулювало збільшення “поганих” кредитів і не стримувало зростання споживчих витрат. Протилежним прикладом стала Угорщина. Знецінення форинта призвело до збільшення “поганих” кредитів на 20 відсотків, підірвавши фінансову стабільність. За такої кризової ситуації угорська влада не мала іншого вибору, окрім запровадження обов’язкової конверсії іпотечних кредитів із (переважно) швейцарських франків у форинти, що стало великою проблемою для банків, а також для центрального банку, що втратив значну частку своїх валютних резервів.
Таким чином, необхідно впроваджувати інструменти прямого регулювання на підтримку монетарної політики. Наприклад, коли Польща розпочала боротьбу зі стрімким збільшенням обсягу іноземних іпотечних кредитів у 2006-2007 роках, Національний банк Польщі усвідомив, що процес неможливо зупинити за допомогою стандартних інструментів монетарної політики. Тож польська влада вдалася до пруденційного регулювання – наприклад, додатково запровадила критерій певного рівня доходів для тих позичальників, які хотіли отримати іпотечний кредит в іноземній валюті.
Час обговорити другий період, а саме – дефляцію. Близько року тому ми обговорювали цю ситуацію у Банку міжнародних розрахунків (БМР), на зустрічі з усіма центральними банками країн з ринками, що формуються. Більшість банків-учасників не мали проблем з дефляцією, оскільки досі потерпали від інфляції.
Дефляція стала проблемою для Чехії (що є окремим випадком), Румунії, Угорщини та Польщі. Представники цих країн намагалися переконати наших колег з БМР, що дефляція не є реальною проблемою для Центральної Європи.
Першим їхнім аргументом були інфляційні очікування, оскільки вони міцно зафіксувалися протягом усього 2,5-річного періоду. Польські споживачі та підприємці не вважали дефляцію реальною проблемою. Для них вона була лише коротким епізодом у звичній ситуації інфляції.
По-друге, інші важливі економічні показники практично не зазнали змін – частка заощаджень не змінилася, заробітна плата зросла на 3% в номінальному вираженні та майже на 5% у реальному, а роздрібні продажі зростали впродовж усього періоду. Найбільше занепокоєння Національного банку Польщі викликала дефляція індексу цін виробників (ІЦВ). Але реакція підприємців на цей тип дефляції була дуже гнучкою – коригування цін фірмами не призвело до скорочення прибутковості, зайнятості та заробітної плати.
Які уроки можна винести з цих двох періодів?
По-перше, робота центрального банку в країнах із ринками, що формуються, полягає в стримуванні інфляції. По-друге, ми повинні використовувати дуже консервативний підхід до інструментів контролю за ситуацією у банківському секторі, і за можливості уникати заскладних нових інструментів. Третій урок полягає в тому, що ми повинні зосередитися на стабільності фінансового сектору.
Дуже важливим питанням є здійснення макропруденційного регулювання. Таке регулювання може мати фіскальний вплив на економіку, тому необхідно знайти компроміс між центральним банком як інституцією з макропруденційними інструментами та міністром фінансів. У Польщі влада вирішила створити спеціальний комітет з макропруденційного регулювання, та згодом постало питання про невизначеність функцій такої ради.
Що ж до валютного регулювання, на мою думку, навіть за режиму вільного курсоутворення можливо вдаватися до інтервенцій, але тільки з метою пом’якшити коливання обмінного курсу, а не з метою утримати його на певному рівні (виняток – Чехія, яка користується валютними інтервенціями як інструментом монетарної політики).
І наостанок – ми могли б використовувати інструменти монетарної політики, щоб підвищити темпи економічного розвитку, але їхня ефективність дуже обмежена. Тож обговорюючи стимули розвитку, ми повинні зосередитися на фіскальному аспекті – розбудовувати фіскальний простір та використовувати фіскальні інструменти. На мою думку, це найкращий вихід.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
