Пропагований Кремлем наратив майже одностайної підтримки серед населення Криму та історичне виправдання анексії має багато прихильників не тільки в Росії, але і серед багатьох політиків, журналістів, експертів та дипломатів на Заході. Часто ці коментатори себе вважають – на відміну від «ідеалістичних» захисників міжнародного права – геополітичними «реалістами» чи навіть, на відміну від своїх занадто емоційних колег, «збалансованими» спостерігачами.
Ця проблема ще більше стосується різноманітних німецьких та інших європейських так званих «Russland-/Putin-Versteher» або «розуміючих Росію/Путіна», тобто зацікавлених в Східній Європі публіцистів, які вважають що вони краще за інших експертів знають російську «душу». Базуючись нібито на глибинному знанні Росії, ці «Russland-/Putin-Versteher» мають певну симпатію, або принаймні «емпатію» до зовнішньої політики сьогоднішнього Кремля (Heinemann-Grüder 2015).
Але різні апологетичні наративи аншлюсу Криму не тільки часто залишають поза увагою те, що російська пропагандистська підготовка, операція спецслужб та військова інтервенція вже розпочалися у лютому 2014-го року – якщо не раніше (Головченко/Дорошко 2016; Центр глобалистики «Стратегия XXI» 2016; Дорошко 2018). В західних коментарях часто забувається, що фактичний аншлюс Росією півострова вже стався за декілька днів до уявного «проголошення незалежності» Автономною Республікою Крим (АРК) 11-го березня 2014 року та офіційної (протиправної) анексії цих територій РФ 18-го березня 2014-го року; і що лише раптова військова окупація півострова Москвою в кінці лютого та на початку березня 2014-го року уможливила цю зміну кордонів та обумовила офіційний процес сецесії півострова та його формального захоплення РФ (Березовець 2015). Загальний перебіг відокремлення Криму від України та аншлюсу до Росії не тільки грубо порушив декілька фундаментальних міжнародно-правових норм та конституцій України, АРК і навіть самої РФ – факти, які уже відносно добре висвітлені в західній науковій юридичній літературі.
Приклади: Heintze 2014; Peters 2014; Luchterhandt 2014a, 2014b; Marxsen 2014, 2015; Behlert 2015; Bílková 2015;
Grant 2015; Singer 2015; Zadorozhnii 2016.
Різноманітні політичні деталі так званого «референдуму», організованого Кремлем 16-го березня 2014 року також ставлять під сумнів популярну серед напрочуд багатьох західних політиків, журналістів та дипломатів тезу, згідно з якою переважна більшість жителів Криму нібито вимагала «возз’єднання» РФ із півостровом, та що для цього аншлюсу були вагомі історичні причини.
Загальний перебіг відокремлення Криму від України та аншлюсу до Росії не тільки грубо порушив декілька фундаментальних міжнародно-правових норм та конституцій України, АРК і навіть самої РФ – факти, які уже відносно добре висвітлені в західній науковій юридичній літературі.
Сумнівні результати «референдуму»
Як не дивно, але один із особливо критичних ранніх коментарів з приводу фіктивного референдуму в Криму був висловлений трьома представниками Ради при президентові Російської Федерації з розвитку громадянського суспільства та прав людини, тобто офіційного консультативного органу Владіміра Путіна (Бобров 2014)[1]. Один із членів цієї авторитетної установи Росії відвідав Крим в середині квітня 2014-го року як приватна особа. Спираючись на спостереження і розмови, які відбулися під час його неофіційного візиту, а також на інші дослідження, три члени Ради з питань прав людини згодом публічно виступили із повідомленням, що за оцінками «практично всіх опитаних експертів та мешканців» відсоток людей, які взяли участь у «референдумі» в АРК, складав не 83,1%, як повідомлялося – тоді вже підконтрольними Кремлю – кримськими органами влади, а від 30% до 50%. За оцінкою трьох визнаних російських правозахисників, серед мешканців АРК, які взяли участь у референдумі, анексію підтримали не 96,77%, як повідомляли вірні Москві органи влади АРК, а від 50% до- 60% (Бобров 2014; Peters 2014).
Ці цифри не сильно відрізняються від середнього результату різноманітних опитувань стосовно приєднання Криму до Росії, що проводилися на півострові до анексії [2] Критична оцінка голосування в Криму 16-го березня 2014-го року трьома членами Ради з питань прав людини при президентові Російської Федерації також підтверджується статистичним аналізом часової динаміки офіційно вказаної явки потенційних учасників псевдо-референдуму. Це дослідження вказує на ймовірну масштабну фальсифікацію результатів голосування (Кіреєв 2014). Підсумки неофіційної доповіді російських правозахисників теж підтверджується ще нижчою оцінкою участі виборців Криму в голосуванні Меджлісом кримських татар. [3]
Мустафа Джемілєв
Навіть якщо врахувати ймовірно значно вищу явку та більшу підтримку анексії у місті Севастополь, як бази російського Чорноморського флоту, виходить, що за приєднання півострова до Росії свої голоси можливо віддала менш ніж третина всього населення Криму. Це занадто замалий відсоток для хоч б часткового виправдання такої суттєвої зміни кордонів Європи після кінця «холодної війни». До того ж, доповідь членів російської Ради з питань прав людини цитувала політичних експертів в Криму, які зазначали, що «мешканці Криму голосували не стільки за приєднання до Росії, як за припинення, за їхніми словами, «страшної корупції та влади крадіїв з Донецька» (Бобров 2014).[4]
Чому результати опитувань, проведених пізніше, не легітимізують «референдум»
За даними останнього релевантного опитування, що відбулося в середині лютого 2014 року – тобто за декілька днів до початку окупації Криму російськими солдатами без розпізнавальних знаків – об’єднання Росії та України в одну державу (таке питання було поставлене соціологічною службою) тоді підтримав 41% опитаних в АРК, не враховуючи місто Севастополь (KIIS 2014). Цей результат більшою мірою відповідає результатам ранніх опитувань щодо можливого приєднання півострова до Росії (Podolian 2015). Натомість, різноманітні опитування, які проводилися вже після військового та політичного захоплення Росією чорноморського півострова, здається, демонструють більш ніж в два рази вищу підтримку анексії мешканцями Криму: цей показникпісля 2014-го року, зазвичай, є вищим, а інколи й істотно перевищує 80%.[5] Однак такі нібито однозначні результати, отримані вже після анексії, із ряду нижче викладених причин мають лише часткову значимість при трактуванні подій, які мали місце в Криму на початку 2014-го року (Sasse 2017).
За даними останнього релевантного опитування, що відбулося в середині лютого 2014 року – тобто за декілька днів до початку окупації Криму російськими солдатами без розпізнавальних знаків – об’єднання Росії та України в одну державу (таке питання було поставлене соціологічною службою) тоді підтримав 41% опитаних в АРК, не враховуючи місто Севастополь (KIIS 2014).
Це пов’язано з тим, що результати останніх опитувань треба не тільки розглядати як прямий наслідок впливу потужної антиукраїнської кампанії цькування, проведеної прокремлівськими ЗМІ – єдиними джерелами справді масової інформації, доступними мешканцям Криму з березня 2014-го року (Fedor 2015).
Деякі інтерпретації останніх опитувань, у яких переважна більшість респондентів, мабуть, підтримує анексію, не беруть достатньо до уваги знайому тенденцію до прийняття виборцями позиції обумовленої попередніми подіями і до підтримки в даний момент діючого статусу-кво. Рішення, ухвалені на народних голосуваннях, спричинені не тільки політичними вподобаннями виборців, але і такими факторами як суспільний конформізм або стратегічний розрахунок.
Прийнятий в будь-якій ситуації значимий політичний вибір значною мірою залежить від пройденого до того шляху (т. зв. «path-dependency») та важкості, незручностей і ризиків зміни цього раніше свідомо чи несвідомо обраного напряму розвитку. У багатьох опитуваннях щодо найбільш фундаментальних питань стосовно державності, кордонів та безпеки відображаються не тільки ідеологічні переваги, але також і загальна схильність до підтримки чинного державного порядку та бажання збереження суспільного спокою (якщо вони є). Частковим прикладом цього явища був референдум про незалежність Шотландії в 2014 році, коли 55,3% населення, в якому близько 84% себе вважають шотландцями і серед якого завжди були сильні сепаратистські тенденції, проголосували проти незалежності свого регіону від Об’єднаного королівства.
В зв’язку з цим варто нагадати, що фактор прихильності виборців до даного статусу-кво мав на території Криму до початку 2014-го року вражаючі «проукраїнські» наслідки. Ефект залежності політичної поведінки від раніше обраного шляху та тенденція підтримки будь-якого діючого порядку, якщо він не суперечить корінним інтересам людей, забезпечував відносно високий рівень політичної стабільності на півострові за останні 20 років, не зважаючи на беззаперечно високу присутність промосковських настроїв серед багатьох етнічних російських кримчан – ще до медійної та суспільної підготовки анексії Кремлем у початку 2014 році (Sasse 2014). Як виявили глибинні інтерв’ю в рамках серйозного польового дослідження британського політолога Елеонор Нотт за декілька місяців до Євромайдану, навіть ті мешканці Криму, які дотримувалися однозначно проросійських поглядів, у 2012-2013-х роках при постановці питання «або-або» висловлювалися скоріше конформістськи, тобто за збереження півострова як частини України, а не за його включення до РФ (Knott 2018). Ця, на перший погляд, неочікувана преференція серед промосковськи налаштованих кримчан, напевно, частіше не була результатом якоїсь симпатії до української держави, а скоріше наслідком бажання зберегти стабільність передбачуваність та спокій у своєму рідному регіоні.
Протест кримських татар
Більш того, деякі спостерігачі, які посилаються на дослідження, проведені вже після анексії, здається, недооцінюють або ж узагалі ігнорують можливі ризики, з якими доводиться рахуватися потенційно проукраїнськи або просто не-промосковськи налаштованим респондентам опитувань щодо бажаної належності Криму. Такі респонденти на окупованому півострові повинні сьогодні мати значний ступінь мужності та бути готовими до можливих неприємностей для себе та для своїх близьких, якщо вони відкрито висловлять перед незнайомцям – тобто потенційним співробітникам соціологічних служб – свої сумніви щодо російської анексії, свій жаль про відокремлення півострова від України, або ж навіть своє схвалення повернення Криму під контроль Києва. З огляду на нову політичну та правову ситуацію на півострові з початку російської окупації, така поведінка може привести до різних «проблем».
Деякі спостерігачі, які посилаються на дослідження, проведені вже після анексії, здається, недооцінюють або ж узагалі ігнорують можливі ризики, з якими доводиться рахуватися потенційно проукраїнськи або просто не-промосковськи налаштованим респондентам опитувань щодо бажаної належності Криму.
Після анексії чорноморського півострова Москвою, він перетворився на один із тих регіонів Європи, де рівень забезпечення базових політичних та громадянських прав є найбільше обмеженим (UNHCR 2017). З 2014-го року несхвалення так званого «возз’єднання» стало на території Криму все більше політично стигматизовано прокремлівськими ЗМІ та владою. У найгіршому випадку, висловлення такої позиція може мати серйозні наслідки для респондентів, якщо, наприклад, опитування прослуховується, або ж узагалі просто інсценується спецслужбами. Пам’ятаючи радянський порядок та репресивну практику КДБ, з якого вийшли Путін і Ко, деякі кримчани, мабуть, не готові до висловлення своїх можливих неконформістських поглядів перед людьми, які себе представляють як всього-на всього «дослідники».
З 2014-го року в Криму діє достатньо жорстке «антиекстремістське» та «антисепаратистське» російське законодавство, спрямоване на утиски загального політичного дисидентства. Москва та її представники в Криму постійно переслідують політичних інакомислячих в Криму. Це особливо стосується антимосковськи налаштованих членів кримськотатарської меншини – та часто і просто прихильників української символіки та культури (Halbach 2015; KHPG 2016-2018; UNHCR 2017).[6] З цих та подібних причин, можливі наслідки критики анексії, жалкування про відокремлення від України, або ж визнання належності до української держави в опитуваннях неможливо передбачити для респондентів.
Напевно побоювання про непередбачувані наступні загрози – незалежно від реальної ймовірності їх майбутнього втілення – існують серед багатьох проукраїнськи налаштованих опитаних. З цієї причини ймовірно, що деякі або навіть багато проукраїнські жителі Криму відмовляються від участі в опитуваннях про статус півострова. З усіх цих причин варто обережно ставитися до результатів досліджень ставлень виборців Криму, проведених навіть відомими західними соціологічними інститутами на півосторові після російської анексії 2014-го року. Ці дані мають тільки обмежене значення для оцінки реальної народної підтримки російської анексії Криму до початку її систематичної підготовки Москвою з початку 2014-го року.
Сумнівний перебіг «референдуму»
Повертаючись до подій весни 2014-го року, існують й інші причини, згідно з якими проведений Росією псевдо-референдум не може бути навіть частковим виправданням поблажливого ставлення до Росії в питанні анексії Криму. Підготовка, процедура, медійна підтримка та формулювання «референдуму» були настільки явно тенденційними, що цей процес голосування можна використовувати у підручниках як класичний приклад маніпуляції голосуванням. Так, дату проведення «референдуму» протягом короткого періоду часу двічі змінювали. У мешканців Криму не було ані часу, ані можливості відкрито, вільно та критично обговорити альтернативи, з-поміж яких вони могли обрати на передбачуваному народному голосуванні 16-го березня 2014-го року (Podolian 2015).
До проведення «референдуму» ОБСЄ озвучила причину, з якої вона не надсилатиме своїх представників спостерігачами на це голосування: «Міжнародний досвід […] показав, що процеси, спрямовані на зміну конституційного порядку, та обговорення регіональної автономії складні та потребують багато часу. Інколи вони можуть тривати декілька місяців і, навіть, років […]. Політичні та правові зміни такого характеру мають обговорюватися у рамках інклюзивного та структурованого діалогу на національному, регіональному та локальному рівнях.»[7] Цих умов не було дотримано. Тому ОБСЄ та всі інші більш-менш компетентні міжнародні урядові та неурядові організації зі спостереження за подібними голосуваннями відмовилися надсилати своїх представників. Замість них Кремль запросив декілька десятків членів різноманітних іноземних радикальних і, в більшості випадків, особливо маргінальних неросійських політичних угрупувань та представив цих гостей російським телеглядачам як «міжнародних спостерігачів» (Shekhovtsov 2014, 2015; Coynash 2016).
Голосування проходило під відчутним психологічним тиском, яке створювалось демонстративною присутністю російських солдатів без розпізнавальних знаків («зелені чоловічки», або ж «ввічливі люди») і проросійських бійців різноманітних нерегулярних воєнізованих груп. Дивним також є те, що серед запропонованих на «референдумі» варіантів голосування не було шансу проголосувати за простого збереження статусу-кво, тобто Конституції республіки АРК, чинної із 1998-го року. Натомість у кримських виборців були дві можливості змінити правовий статус Криму: проголосувати або за приєднання півострова до РФ або за повернення до старішої конституції АРК від 1992-го року. До того ж, обидві можливості були сформульовані на бюлетенях амбівалентно – та, певною мірою, навіть абсурдно.
Голосування проходило під відчутним психологічним тиском, яке створювалось демонстративною присутністю російських солдатів без розпізнавальних знаків («зелені чоловічки», або ж «ввічливі люди») і проросійських бійців різноманітних нерегулярних воєнізованих груп.
«Росія», Російська імперія та Російська Федерація
Перший варіант на псевдо-референдумі обіцяв мешканцям Криму «возз’єднання» півострова із «Росією». Однак, як це добре відомо, Крим ніколи не був частиною якої-небудь «Росії», яка б була відокремлена від більшості території пострадянської української держави, до складу якої півострів належав з 1991-го року. Велика частина сучасної материкової України приблизно стільки ж, скільки і Крим, була спершу частиною Царської імперії, а потім – Радянського союзу, тобто тих держав, які, вочевидь, малися на увазі під словом «Росія» в «референдумі» 2014-го року. Своїм вживанням слова «Росія» в кримському «референдумі» – так само, як і в багатьох інших випадках – Кремль грається з поняттями і термінами. Незважаючи на примітивність цих словесних ігор («фашизм», «путч» і т.д.) така очевидна маніпуляція на багатьох західних оглядачів в тій чи іншій мірі діє.
Із 1783-го року по 1991 рік Крим належав до Всеросійської імперії, яку інколи називають «Росією». Але ця колишня «Росія», звісно, не відповідає сьогоднішній російській національній державі (Furman 2011).
Більша частина всієї території сучасної України, а не тільки Криму, колись належала до складу царської та радянської держав – так само, як і територія майже всїєї сьогоднішньої Російської Федераціії. Обидві пострадянські республіки, РФ та незалежна Україна, є державами-наступницями тієї «Росії», возз’єднання із якою було обіцяне на псевдо-референдумі 2014-го року.
На Заході багато хто до сих пір не розуміють, що кримський півострів ніколи не входив до складу якоїсь міфічної російської держави, котра б існувала окремо від більшості території сьогоднішньої материкової України. Єдиним наземним сполученням між Кримом та територією сучасної РФ в імперські та радянські часи, очевидно, була південно-східна сухопутна частина України, через територію якої, власне, і відбулося захоплення Криму Катериною Великою у 18-ому столітті.
Через ці причини, Крим не міг бути окремо розділений з «Росією» у 1991-му році та, відповідно, не міг бути «возз’єднаним» із РФ у 2014-му. У 1991-му році вся Україна, включно із чорноморським півостровом, що входив до її складу як геологічно, так і історично, відокремилася від «Росії».
Правда, що після приєднання півострова до царської імперії 1783-ому році, так і пізніше після його включення до радянської імперії, етнічні українці ніколи не домінували серед населення Криму. До кінця XІX-го століття більшість кримчан складали кримські татари, сьогодні в своїй більшості налаштовані рішуче проукраїнськи. Тільки пізніше, в результаті тривалого вигнання, гноблення та депортації татар, – більшістю в населенні Криму стали етнічні росіяни. Відносна демографічна «російськість» Криму таким чином – досить юний феномен, який є в значній мірі результатом застосування Москвою масового насильства проти кримських татар.
До кінця XІX-го століття більшість кримчан складали кримські татари, сьогодні в своїй більшості налаштовані рішуче проукраїнськи. Тільки пізніше, в результаті тривалого вигнання, гноблення та депортації татар, – більшістю в населенні Криму стали етнічні росіяни.
Історичний зв’язок Криму з сьогоднішньою Росією, а не Україною, якій надали перевагу татари, та з іншої причини тендітний. У складі царської імперії після 1802-го року Крим належав до Таврійської губернії. Цей великий адміністративний округ охоплював не тільки територію чорноморського півострова, але і значну частину сучасної південно-східної материкової України, сполученої із Кримом Перекопським перешийком.
Сухопутна частина Таврійської губернії була територіально і демографічно більшою за Крим, а її населення переважно складали, за царською термінологією, «малороси» (Головченко / Дорошко 2016, 75). За даними перепису населення 1897-го року з 1,4 мільйона жителів всієї Таврійської губернії (тобто Криму та її материкової частини на північ від нього), близько 0,4 мільйона були російськомовними, а близько 0,6 мільйона – україномовними.[8] З 0,55 мільйона жителів Криму ж, 35,5% тоді були татарами, 33,1% – росіянами, а 11,8% – українцями.[9] Таким чином, більш ніж 100-річний Таврійсько-царський період кримського минулого свідчить швидше про адміністративно-історичну пов’язаність півострова з територією сучасної материкової України і з проукраїнськими кримськими татарами, ніж із сучасною Російською Федерацією і з російською нацією.[10]
Належності Криму до РРФСР у 1921-1954-х роках, на яку часто посилаються російські прихильники і західні апологети анексії, варто протиставити 37-річну належність Криму до УРСР у 1954-1991-х роках. До того ж, на період належності до РРФСР припадає найбільша та найжорстокіша зміна населення півострова. 1944-го року за наказом Сталіна відбулася звіряча масова депортація кримських татар та декількох інших меншин півострова до центральної Азії, В результаті цієї етнічної чистки загинула значна частина корінного населення Криму.
Історія депортацій, багаторічного вигнання, повернення та реінтеграції кримських татар до їхньої Батьківщини, до складу пізніше- та пострадянської України, а також культ Сталіна у радянській та пострадянській Росії сформували, між іншими факторами, геополітичні вподобання кримських татар, які на сьогоднішній день складають близько 12% населення півострова (Magocsi 2014; Беліцер 2016; Hottop-Riecke 2016). Історичний досвід пояснює підтримку кримськими татарами та їх організаціями суверенності та цілісності пострадянської української держави та їх згоду з поверненням Криму до складу України – та значно меншою мірою з незалежністю Криму. Проукраїнська позиція кримських татар та історія їхньої депортації були коротко продемонтстрованими для широкої європейської публіки перемогою на конкурсі Євробачення у 2016-му році кримськотатарської співачки Джамали, яка представляла Україну із піснею «1944» (Wilson 2017, 15).
Проукраїнська позиція кримських татар та історія їхньої депортації були коротко продемонтстрованими для широкої європейської публіки перемогою на конкурсі Євробачення у 2016-му році кримськотатарської співачки Джамали, яка представляла Україну із піснею «1944»
Будь-які події радянського періоду, подібно до подій дореволюційного періоду, в цілому не можуть наводитися як історичні аргументи на користь російської анексії 2014-го року. Вони мало стосуються суті сьогоднішньої справи, бо стосуються до розвитку подій всередині колишньої імперії. Радянський Союз був тоталітарною державою, у якій економічно вмотивована передача Криму від РРФСР до УРСР 1954-го року мала виключно адміністративне, а не політичне значення (Jilge 2015).
Більш того, таких випадків адміністративного переходу територій всередині СРСР було багато. Так під час зміни адміністративних кордонів молодого СРСР 1925-го року УРСР втратила на користь російської та білоруської РСР території, більші за обсягом, аніж територія Криму, який вона здобула 1954-го року (Головченко/Дорошко 2016, 91). Однак до анексії 2014-го ніхто з української політичної еліти не висував офіційних територіальних претензій до сусідніх країн, спираючись на ці факти, або на численні карти дореволюційного періоду, на яких територія «Україна» значно перевершує територію сучасної української держави. Такого роду історичні наративи, мегаломанські погляди і ірредентистські плани, як і в більшості країн, в Україні залишалися до російської агресії прерогативою крайніх і маргінальних політичних течій. Тільки після початку російсько-української війни публічна українська риторика, наприклад, щодо Кубані, стала більш провокаційною.
Будівництво мосту через Керченську протоку
Із цих та інших причин пострадянське керівництво Росії, незважаючи на велику кількість суперечок, до 2014-го року ніколи офіційно не ставило під сумнів належність Криму до пострадянської України. Воно затвердило цю належність у багатьох договорах та угодах, не зважаючи на численні неофіційні політичні претензії російських політиків та деякі реваншистські декларації російського парламенту, що мали місце після 1991-го року (Kuzio 2007). Двома юридично найвагомішими документами, що підкреслють належність Криму до України, є тристороння російсько-українсько-білоруська Біловезька угода про розпуск СРСР від 1991-го року та двостороння російсько-українська угода про проходження кордону між обома країнами, підписана у 2003-му році. Обидва договори були ратифіковані російським та українським парламентами згідно з усіма нормами та підписані тогочасними президентами Росії та України. В офіційній Довідці адміністрації Президента РФ щодо підписання Путіним Закону про ратифікацію договору про державний кордон між РФ та України у 2004-му році повідомлялося: «За основу була прийнята існуючий адміністративний кордон між РРФСР і УРСР на момент розпаду СРСР з урахуванням її оформлення відповідними державними правовими актами» [11]
Незрозуміла альтернатива анексії на «референдумі»
Другий запропонований на «референдумі» 16-го березня 2014-го року вектор розвитку обіцяв кримчанам повернення до «Конституції Республіки Крим від 1992-го року». Це формулювання ще більше збивало із пантелику, аніж перший варіант про «возз’єднання» півострова із «Росією». Парадокс другого питання «референдума» до мешканців Криму полягав у тому, що протягом 1992-го року на території Криму були прийняті дві відносно різні версії конституції півострова. [12] Навмисне чи ні, однак 2014-го року виборцям не роз’яснили, якого із двох варіантів альтернативи анексії, запропонованих на «референдумі», власне стосуватиметься їхній вибір. Їх просто запитали: «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?»
Однак лишилось незрозумілим, про який саме текст конституції 1992-го року йшлося. Про більш «конфедеративну» версію конституції Криму від травня 1992-го року, чи про значно змінений скоріше «федеративний» варіант конституції від вересня 1992-го року? В обох варіантах ці конституції визначають Крим як частину України. У травневому варіанті це зазначено у статті 9 фразою «входить в державу Україна».[13] У суттєво модифікованій вересневій версії це додатково зазначено у статті 1 словами «у складі України».[14]
Ставленики Москви, а не населення Криму, тоді б змогли вирішити який саме текст основного закону Криму їм більше підходить. Виникає підозра, що це дивне питання (замість звичайної опції в таких голосуваннях про просте збереження статусу-кво) було навмисне нечітко сформульоване.
Якби на «референдумі» більшість обрала цей другий варіант, то створений РФ новий сателітний уряд в Сімферополі міг ви сам обрати між двома різними версіями конституції Республіки Крим 1992-го року. Ставленики Москви, а не населення Криму, тоді б змогли вирішити який саме текст основного закону Криму їм більше підходить. Виникає підозра, що це дивне питання (замість звичайної опції в таких голосуваннях про просте збереження статусу-кво) було навмисне нечітко сформульоване. Можливо, така незрозуміла альтернатива підтримці анексії мала призвести до збільшення вірогідності вибору першого зрозумілішого варіанту – приєднання до РФ. Вибір, який постав у березні 2014-го року перед мешканцями Криму, певною мірою був вибором не стільки між Росією та Україною, скільки між зрозумілим та незрозумілим майбутнім.
Наведена в даній статті інформація не є незвичайною, таємною чи новою.[15] Перечислені факти та низка інших показових аспектів знаменних подій, у лютому-березні 2014-го року, відомі як в Україні, так і експертів зі Східної Європи в європейських університетах і дослідницьких центрів, а також поміж відповідних спеціалістів всередині урядів, політичних та громадських організацій Заходу. Все ж, багато західних спостерігачів, які не соромляться озвучувати коментарі щодо минулого, анексії та майбутнього Криму, не знають, або ж ігнорують більшість із наведених фактів. Натомість, багато із них, принаймні частково, наслідують кремлівському апологетичному наративу: можливо трохи криво ініційований референдум зрештою призвів до зміни кордонів, якої (нібито) переважна більшість кримчан пристрасно очікувала, і який виправив якусь (міфичну) історичну несправедливість.
Примітки
*Авторизований переклад з німецької. Стаття була написана для німецькомовних західних читачів та паралельно виходить у ФРН у відкритому політологічному часописі «Sirius: Zeitschrift für Strategische Analysen» (Сіріус: журнал зі стратегічного аналізу).
[1] Список деяких ранніх релевантних коментарів критичних західних експертів щодо псевдо-референдуму можна знайти у списку джерел статті: Podolian 2015, 122-128.
[2] Неповний англомовний огляд деяких релевантних опитувань можна знайти тут.
[3] Із коротким викладом змісту англійською можна ознайомитися за наступним посиланням.
[4] Див. також: Wilson 2017.
[5] Кількісні показники, цитати, джерела та іншу англомовну інформацію з цього питання можна знайти за посиланням.
[6] «Скоро начнут сажать за мысли об Украине» – из крымских сетей // Крым.Реалии, 5.5.2018.
[7] OSCE Chair says Crimean referendum in its current form is illegal and calls for alternative ways to address the Crimean issue // ОБСЄ, 11.3.2014.
[8] Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. Распределение населения по родному языку, губерниям и областям // Демоскоп Weekly
[9] Дані та їх джерела можна знайти тут.
[10] «Українські історики вказують [до того ж] на довгу історію більш ранніх стосунків [до 1783 р.], у той час, коли українські козаки мали більш тісні стосунки із півостровом, аніж північніша Московська держава.» Wilson 2017, 5, із посилання на: Смолій 2015. Також див.: Громенко 2016.
[11] President Vladimir Putin signed a law ratifying the Treaty between Russia and Ukraine on the Russian-Ukrainian State Border // President of Russia, 23.4.2004. .
[12] Для більш детальної інформації див. тут: Умланд 2016.
[13] Конституція Республіки Крим // Верховна Рада України, 6.05.1992.
[14] Закон Республики Крым «О внесении изменений и дополнений в Конституцию Республики Крым» // Верховна Рада України, 25.9.1992.
[15] Багато додаткової інформації англійською можна знайти тут: Transitions Online 2015.
Бібліографія
Беліцер, Наталя (2016): Кримські татари як корінний народ. Історія питання і сучасні реалії. Київ.
Березовець, Тарас (2015): Анексія: острів Крим. Хроніки «гібридної війни». Київ.
Бобров, Евгений (2014): Проблемы жителей Крыма // Блоги членов Совета, 22.4.2014.
Дорошко, Микола (2018): Неоголошені війни Росії проти України у ХХ – на початку ХХІ ст. Причини і наслідки. Київ.
Головченко, Володимир / Дорошко, Микола (2016): Гібридна війна Росії проти України. Історико-політичне дослідження. Київ.
Громенко, Сергій, ред. (2016): Наш Крим. Неросійські історії українського півострова. Київ.
Киреев, Александр (2014): О неправдоподобной динамике явки по районам и городам Крыма // Livejournal, 16.3.2014.
Смолій, Валерій, ред. (2015): Історія Криму в запитаннях та відповідях. Київ.
Умланд, Андреас (2016): Странности кремлёвского «референдума» в Крыму // Новое время, 19.9.2016.
Центр глобалистики «Стратегия XXI» (2016): Гибпрессия Путина. Невоенные аспекты войн нового поколения. Киев.
Behlert, Benedikt (2015): Die Unabhängigkeit der Krim. Annexion oder Sezession? // IFHV Working Paper. Vol. 5. № 2.
Bílková, Veronika (2015): The Use of Force by the Russian Federation in Crimea // Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht. Vol. 75. P. 27-50.
Coynash, Halya (2016): Myth, „Observers“ and Victims of Russia’s Fake Crimean Referendum // Human Rights in Ukraine, 16.3.2016.
Fedor, Julie, Ed. (2015): Russian Media and the War in Ukraine // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. Vol. 1. № 1. P. 1-300.
Furman, Dmitrij (2011): Russlands Entwicklungspfad. Vom Imperium zum Nationalstaat // Osteuropa. Vol. 61. № 10. P. 3–20.
Grant, Thomas D. (2015): Aggression against Ukraine. Territory, Responsibility, and International Law. London.
Halbach, Uwe (2014): Repression nach der Annexion. Russlands Umgang mit den Krimtataren // Osteuropa. Vol. 64. №№ 9-10. P. 179–190.
Heinemann-Grüder, Andreas (2015): Lehren aus dem Ukrainekonflikt. Das Stockholm-Syndrom der Putin-Versteher // Osteuropa. Vol. 65. № 4. P. 3-24.
Heintze, Hans-Joachim (2014): Völkerrecht und Sezession – Ist die Annexion der Krim eine zulässige Wiedergutmachung sowjetischen Unrechts? // Humanitäres Völkerrecht. Informationsschriften. Vol. 27. № 3. P. 129-138
Hottop-Riecke, Mieste (2016): Die Tataren der Krim zwischen Assimilation und Selbstbehauptung. Der Aufbau des krimtatarischen Bildungswesens nach Deportation und Heimkehr (1990-2005). Stuttgart.
Jilge, Wilfried (2015): Geschichtspolitik statt Völkerrecht. Anmerkungen zur historischen Legitimation der Krim-Annexion in Russland // Bundeszentrale für politische Bildung, 27.2.2015.
KHPG (2016-2018): Human Rights Abuses in Russian-Occupied Crimea // Human Rights in Ukraine.
KIIS (2014): How relations between Ukraine and Russia should look like? [sic] Public opinion polls’ results // Kiev [sic] International Institute of Sociology, 4.3.2014.
Knott, Eleanor (2018): Identity in Crimea before Annexation. A Bottom-up Perspective // Pål Kolstø / Helge Blakkisrud, Eds.: Russia Before and After Crimea. Nationalism and Identity, 2010–17. Edinburgh. P. 282-305.
Kuzio, Taras (2007): Ukraine – Crimea – Russia. Triangle of Conflict. Stuttgart.
Luchterhandt, Otto (2014a): Die Krim-Krise von 2014. Staats- und völkerrechtliche Aspekte // Osteuropa. Vol. 64. №№ 5-6. P. 61–86.
Luchterhandt, Otto (2014b): Der Anschluss der Krim an Russland aus völkerrechtlicher Sicht // Archiv des Völkerrechts. Vol. 52. № 2. P. 137-174.
Magocsi, Paul Robert (2014): This Blessed Land. Crimea and the Crimean Tatars. Toronto.
Marxsen, Christian (2014): The Crimea Crisis. An International Law Perspective // Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht. Vol. 74. P. 367-391.
Marxsen, Christian (2015): Territorial Integrity in International Law – Its Concept and Implications for Crimea // Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht. Vol. 75. P. 7-26.
Peters, Anne (2014): Das Völkerrecht der Gebietsreferenden. Das Beispiel der Ukraine 1991-2014 // Osteuropa. Vol. 64. №№ 5-6. P. 101–134.
Podolian, Olena (2015): The 2014 Referendum in Crimea // East European Quarterly. Vol. 43. № 1. P. 111-128.
Sasse, Gwendolyn (2014): The Crimea Question. Identity, Transition, and Conflict. Cambridge, Mass.
Sasse, Gwendolyn (2017): Terra Incognita. The Public Mood in Crimea // ZOiS Report. № 3.
Shekhovtsov, Anton (2014): Pro-Russian Extremists Observe the Illegitimate Crimean „Referendum“. 17.3.2014.
Shekhovtsov, Anton (2015): Far-Right Election Observation Monitors in the Service of the Kremlin’s Foreign Policy // Marlene Laruelle, Ed.: Eurasianism and the European Far Right. Reshaping the Europe-Russia Relationship. Lanham. P. 223-243.
Singer, Tassilo (2015): Intervention auf Einladung // Evgeniya Bakalova / Tobias Endrich / Khrystyna Shlyakhtovska / Galyna Spodarets, Eds.: Ukraine. Krisen. Perspektiven. Interdisziplinäre Betrachtungen eines Landes im Umbruch. Berlin. P. 235-260.
Transitions Online (2015): Crimea. The Anatomy of a Crisis. Prague.
Umland, Andreas (2017): Kremlin narratives on Crimea resurface in German election debate // European Council on Foreign Relations, 19.9.2017.
UNHCR (2017): The situation of human rights in the temporarily occupied Autonomous Republic of Crimea and the city of Sevastopol (Ukraine), Kyiv.
Wilson, Andrew (2017): The Crimean Tatar Question. A Prism for Changing and Rival Versions of Eurasianism // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. Vol. 3. № 2. P. 1-46.
Zadorozhnii, Oleksandr (2016): Russian Doctrine of International Law after the Annexation of Crimea. Amazon.
