Там, де досі живе Європа

Економіст Ерік Берглоф побував на львівському джазовому фестивалі і привіз звідти почуття, що українці жахливо розчаровані Brexit і розуміння, чому Україна не менш важлива для Європи, ніж Європа для України.

Результати британського референдуму щодо Брекзіту шокували громадян європейських держав. Але реакція Львова, міста у Західній Україні, що є центром позитивних настроїв щодо Євросоюзу була особливо бурхливою.

У той час як безвідповідальні британські опортуністи і популісти взялися руйнувати внутрішні та європейські інституції, українські реформатори намагаються побудувати дещо нове. Тоді як британська кампанія «Голосуй за вихід» маніпулювала вигаданими ризиками від імміграції, щоб обґрунтувати свою позицію, українські активісти стикаються з вкрай реальними загрозами, прагнучи збудувати громадянське суспільство, здатне витримати внутрішній тиск з боку олігархів та зовнішній – з боку Росії.

Львів, мабуть, більше за будь-яке інше місто в історичній перспективі нагадує нам про європейську здатність до саморуйнації. Кожен камінь бруківки та вишуканий фасад його розкішних площ виступає мовчазним свідком кровопролить, що супроводжували розквіт і падіння імперій. Але також Львів – те місце, де можна віднайти віру в обіцяне Європою.

Львів – вкрай антиросійське та проєвропейське місто. Проте щоліта тут проходить п’ятиденний фестиваль «Альфа Джаз Фест», що спонсорується російським банком. У розпал війни між Росією та Україною впливові політики, місцеві мешканці, українська діаспора і навіть росіяни залюднюють вулиці Львова, щоб насолодитися джазом світового рівня.

Україна стратегічно важлива для Заходу, і не лише через її активне культурне життя чи географічне розташування. Україна – це головний фронт світової боротьби, що точиться між демократією та автократією. Вона дає унікальну можливість Європі просувати верховенство права, прозорість, вільну торгівлю і гідне державне управляння поза власне її межами.

Україна – це велика держава з багатим людським капіталом, природніми ресурсами та можливостями розвитку у багатьох галузях. Що важливіше – швидше за все успішні реформи в Україні сприятимуть позитивним зрушенням у Росії. Тим не менш, українська економіка скоротилася на дві треті (у доларовому еквіваленті), перетворивши Україну на найбіднішу країну в Європі.

Після усунення проросійського президента Віктора Януковича у 2014 році багато українців повірили в наближення європейської мрії з її безвізовим режимом і можливостями працевлаштування в ЄС. Надія на неї слабшає після голосування Брекзіту, як слабшає і європейська модель, що довгий час надихала країни, що вийшли з пост-радянського туману.  Розпач і зневіра панували серед українців, що насолоджувалися джазом у Львові, коли вони спостерігали, як Європа вчергове руйнує сама себе.

Брекзіт надав незаслужену підтримку силам автократії. Європейська здатність демонструвати м’яку силу ослабла, як і бажання Європи це робити. Здобутки пост-арабської весни та пост-європейського світу очевидні для її диктаторів, які наразі можуть дихати вільно.

Тим не менш є привід для надії. В Україні значимі реформи досі можуть стати успішними, а в останні два роки було досягнуто більше, аніж у попередні двадцять. Передусім принаймні стабілізувалася економіка, а військові дії на сході затихають.

Теперішній прем’єр-міністр України Володимир Гройсман рішуче налаштований провести додаткові антикорупційні реформи, зокрема щодо скасування субсидій на енергію і переходу до прозорішої валютно-кредитної політики (державний контроль не за курсом валют, а за інфляцією).

На сході – економіка Росії потерпає від низьких цін на енергетичні ресурси та від європейських санкцій – ніщо з цього не зміниться найближчим часом. Навіть без цих зовнішніх чинників російська економіка була змучена підвищенням цін і браком росту виробничої спроможності. Та принаймні дехто з близького оточення керівництва Росії натякає на появу готовності обговорювати питання регіонального та світового значення.

На заході – Європа, що досі може опанувати себе, за умови якщо швидко подолає пост-брексітівську невизначеність. Якщо вона успішно це зробить, то зможе реалізовувати інвестиційні можливості в Україні та південно-східній Європі з метою відновити свій політичний капітал та виробничу спроможність.

ЄС має побачити в Брекзіті можливість для просування власних фундаментальних реформ, що були призупинені, зокрема й через опір Британії. Опитування показують, що мешканці країн ЄС усвідомлюють необхідність загальноєвропейської структури для контролю за фінансовим сектором (зокрема транскордонними банківськими послугами), контролю потоків біженців та проведення заходів з боротьби зі зміною клімату та подолання її наслідків.

Для львів’ян проект Європи пропонує не лише модель відбудови їхнього суспільства, але запрошує стати частиною чогось більшого. Саме цього бачення більшого, за суттєвим винятком промови колишнього прем’єр-міністра Гордона Брауна «Лідирувати, а не виходити зі складу», кампанія «Голосуй за те, щоб лишитися» не запропонувала своїм виборцям. Навіть проєвропейськи налаштовані британці вагалися, чи варто голосувати за те, щоб лишитися в складі ЄС, зважаючи на слабке залучення уряду Великобританії до управління ЄС. Чого бракувало і досі бракує Британії – це донесеного до людей бачення того, як покращити життя в країні через покращення у ЄС.

Поки українські реформатори завзято продовжують будувати нові інституції, вони дивляться у бік ЄС, та особливо – у бік Великобританії. Сподіваюся, одного дня і ми натхненно дивитимемося на Львів, де кожен мешканець відчуває причетність до кожного камінчика.