Гватемальський урок: чому в українську юстицію слід запустити іноземних слідчих і суддів

“Правосуддя – це наркотик, що викликає сильну залежність: що більше отримуєш, то більше хочеш”
— Карлос Кастресана

Люди в Україні навряд чи стежать за політичними подіями в Гватемалі. Але інколи важливі уроки приходять із непередбачуваних джерел – моя нещодавня поїздка до Києва переконала мене, що це саме той випадок.

Ці дві країни вочевидь дуже відмінні. Гватемала – це маленька країна у Центральній Америці, де політичні процеси досі травмовані 36 роками громадянської війни, що закінчилася у 1996 році. Україна з її втричі більшим населенням бореться за те, щоб виправдати реформістські ідеали, що запалили протести на Майдані у 2014 році, і щоб упоратися з жевріючим конфліктом із сепаратистами та російською армією на сході та окупацією Криму Росією.

Але є й спільні риси. Обидві країни змучені корупцією на високому рівні і злочинними мережами, що історично склалися, що підривають довіру до судів та системи карного правосуддя. Вони обидві з усіх сил намагаються боротися з тяжкими злочинами. У випадку Гватемали це злодіяння, скоєні військовими під час громадянської війни, корупція та організована злочинність. В Україні це вбивство більше 100 протестувальників Майдану та злочини, скоєні під час конфлікту на сході, що досі  жевріє.

Тож які уроки може запропонувати Україні новітня історія Гватемали? Нещодавно я був у Києві, де розповідав про свій досвід 2007-2010 років, упродовж яких очолював унікальну установу – Міжнародну комісію проти безкарності в Гватемалі, загальновідому під іспанською абревіатурою CICIG – з моменту її заснування ООН у відповідь на запит про допомогу від гватемальського уряду, який натоді програвав у боротьбі зі злочинністю. Гватемала продемонструвала, що здатність і готовність до дій можна розвинути навіть у найворожішому середовищі, що безкарність можна успішно подолати, і що за підтримки міжнародної спільноти та громадянського суспільства зруйновані системи безпеки та правосуддя можуть відновити функціональність і забезпечити ефективний захист своїм громадянам.

CICIG очолює міжнародний юрист (я – іспанець, а поточний голова Іван Веласкес – колумбієць). У Комісії співпрацюють як міжнародні, так і місцеві слідчі. Організація має повноваження притягати обвинувачених до гватемальського суду від власного імені разом із національними прокурорами.

Співпраця з відданими гватемальськими слідчими, прокурорами і суддями та участь міжнародної спільноти принесли вражаючі результати. Минулого вересня розслідування щодо корупції на гватемальській митниці, профінансоване CICIG, спричинило відставку тодішніх президента Отто Переса Моліни та віце-президента Роксани Бальдетті на фоні масових протестів обуреної громадськості. Наразі обидва політика перебувають під слідством.

Окрім цього, CICIG зміцнила систему правосуддя. Комісія впровадила сучасні слідчі методи, що допомагають меншою мірою покладатися на свідчення очевидців, допомогла зміцнити механізми захисту ключових свідків та ініціювала створення судів високого ступеня ризику для особливої категорії справ, щоб забезпечити захист суддям та їхнім сім’ям (в одному з таких судів наразі проходить розгляд справи колишнього президента).

Правосуддя – це наркотик, що викликає сильну залежність: що більше отримуєш, то більше хочеш. За допомогою нових правових інструментів і засобів, натхненні національні прокурори порушили безпрецедентні внутрішньодержавні справи проти генералів у відставці – справи про геноцид, злочини проти людяності та військові злочини, зокрема розпочали судове переслідування колишнього військового диктатора Ефраїна Ріоса Монтта. Це титанічна праця.

Чи може щось на кшталт CICIG чи, наприклад, успішної боснійської моделі, спрацювати в Україні? Адже Київ також намагається розбудувати ефективні незалежні суди на основі системи, що вочевидь втратила підтримку суспільства (опитування вказують на те, що судам довіряє менше 10 відсотків населення).

Як усе це могло б виглядати в Україні? Міжнародні прокурори і судді могли б увійти до існуючих і запланованих українських установ, зокрема нового Національного антикорупційного бюро, запланованого Антикорупційного суду та органів, що розслідують військові злочини. Українські поборники реформ вірять, що таку модель можна впровадити зі зміною законів, але без потреби конституційних змін. Міжнародне втручання було б тимчасовим і було б припинене після впровадження глибших реформ.

Двосторонні та багатосторонні партнери утримали Україну на плаву у фінансовому сенсі. Підтримка певної міжнародної моделі може забезпечити дієвий спосіб підтримки верховенства права і боротьби зі злочинністю і безкарністю, які загрожують пошматувати державні установи.

У міжнародних донорів може виникнути спокуса підтримати такий підхід до боротьби з корупцією, але вони проявляють  менший інтерес, коли йдеться про військові злочини і злочини проти людяності. Це було б помилкою. Як показав досвід Гватемали до створення CICIG, якщо протягом десятиліття не притягати до відповідальності мережі, відповідальні за масові злочини, у подальшому вони майже неминуче перетворюються на активні організовані злочинні угрупування. Вони мають понести справедливе покарання, щоб жертви тортур, насильницького переміщення та сексуального насильства з обох сторін конфлікту змогли відчути довіру до державних інституцій і розвинути спільне розуміння бурхливої історії України.

Для протистояння російській агресії та зміцнення демократії Україні необхідна економічна стабілізація та суспільна довіра до державних інституцій. Проте ні те, ні те, мабуть, не можливе, поки корупція в уряді й тяжкі злочини лишаються безкарними. Гватемала дає Україні надію на те, що системну безкарність можна подолати. Довіру до судової системи можна відновити, але тільки якщо суди продемонструють, що перед законом усі рівні.