Михайло Мінаков: «Я не певен, що експертне правління є “оптимістичним сценарієм”»

Нещодавно на VoxUkraine було оприлюднено аналіз можливостей, створених пандемією для демократичного розвитку сучасних політичних спільнот. Його автор – Кирило Пасенюк – має рацію: під час кризи національних систем суспільної охорони здоров’я та ряду інших, пов’язаних з нею криз, популісти втрачають вплив на політичні процеси.

Наведені паном Кирилом аргументи переконують, що популісти не можуть залишатися на старих позиціях перед питанням смерті й життя. Також, справді, експерти і політики, які основують свої стратегії на раціональних наукових та експертних рекомендаціях, певною мірою збільшили свій вплив у деяких країнах, а політики «афекту» (наприклад, Трамп та Больсонаро) дещо втратили популярність. Нарешті, є всі підстави погодитися з тим, що «за оптимістичного сценарію пандемія… може стати тонізуючим фактором, здатним створити запит на експертне правління».

Я поділяю критичну настанову до низької якості політики в сучасних політичних спільнотах. В ній дедалі менше раціонального і публічно-правового елементів і дедалі більше керованої емоційності, деструктивної ірраціональності та демодернізаційної потуги. Однак я не певен, що «експертне правління» – це шлях до оновлення ліберальної та соціальної демократії. Realpolitik експертного правління обмежує права і свободи громадян, нищить представницьку силу демократії і підриває продуктивність політичної комунікації ієрархією «експерт – невіглас». Тож я не певен, чи таке правління є «оптимістичним сценарієм». Хоч повторюся: я згоден з тим, що збільшення ваги інститутів і раціональності є бажаним напрямом розвитку. Небезпека з’являється, коли раціональність та інституалізація стають метою політичного розвитку, а влада опиняється в руках неконтрольованої групи, яка призначає себе «експертами».

Що ж стосується тези про значний вплив пандемії та пов’язаних із нею криз на якість політики, яка присутня і в аналізі пана Кирила, і в численних статтях політичних науковців, філософів і економістів, то я з нею згоден: екзистенційний виклик епідемій додає багатьом соціальним, демографічним та економічним процесам політичної ангажованості. 

Але тут важливо зважати на два аспекти: (1) відновлення нераціональної (афективної або емоційної) політичної конкуренції після практик «соціального дистанціювання»* та (2) зміна якості політичного вибору під впливом пандемії. 

Ричард Янгс оприлюднив важливий аналіз того, як наявні політичні системи виходять з карантину. Він демонструє, що в демократичних суспільствах повернення до нормальності відбувається як нова, набагато глибша, політична поляризація в умовах тиску на уряди задля повного відновлення свобод і соціально-економічного відновлення. Зокрема він наводить переконливі дані про те, як праві радикали, використовуючи демократичну риторику, захоплюють гегемонію в питаннях демократії і прав, в той час як прогресивні сили надто опікуються економікою. 

Але Янгс не помічає того, що афективний характер політики «виходу з карантину» стосується і радикалізації лівиці. Антирасистські рухи Заходу є прикладом такої радикалізації. В частині країн ці рухи можуть дещо виправити ситуацію з соціальною рівністю. Але там, де праві популісти були при владі й почали втрачати позиції під час епідемії, ці рухи лякають багатих та залишки «середнього класу», створюючи попит на «сильну руку». Тож раціоналізуючий та демократизуючий ефект епідемії може бути втрачено через цей вибух соціально-психічної енергії мас.

Якщо емоційна радикальна політика – це лише певна короткотермінова реакція на урядові сувереністичні спроби (тобто намагання поставити інтереси нації понад інтересами світової спільноти), то у десяти- чи двадцятирічній перспективі вибір майбутнього політичними спільнотами імовірно буде пов’язаний з відповіддю кожного з народів на біополітичну трилему.

В контексті цієї розмови, біополітика – це політична практика, спрямована на забезпечення, підтримку та примноження кількості підданих. Специфіка біополітики пов’язана з тим, що держава, яка практикує її, ставиться до громадян не як до носіїв прав і свобод, а як до біологічних особин популяції Homo sapiens на підконтрольній території. І в силу цього суверенність громадянина заперечено, а суверенність уряду абсолютизовано. Правляча група забирає право на тіло і життя у підданих, керуючи, приміром, можливістю вступати в сексуальні стосунки людських особин (в якому віці, між представниками яких груп і статей тощо), робити аборти, вакцинуватися, мати доступ до закладів охороні здоров’я, практикувати евтаназію або перебувати на карантині. Правлячі групи активно пропагандують контрольованій популяції благо своєї політичної турботи, а про небезпеки турботи, яка позбавляє людину захисного “одягу” прав, пишуть філософи (наприклад, Джорджо Агамбен).

Під впливом пандемічних пертурбацій вибір у політичних спільнотах відбувається за моделлю трилеми, вибору між трьома альтернативами. Наслідуючи геоекономічну трилему Родріка, я формулюю цю трилему як вибір, в якому можна несуперечливо врахувати набір інтересів лише двох суб’єктів із трьох. У нашому випадку йдеться про уряд суверенної держави, про суверенного громадянина і про населення як популяцію людей у межах державних кордонів. 

У цій моделі інтереси держави зосереджені на досягненні суверенітету правлячої групи, інтереси популяції – на біологічному та мікроекономічному виживанні, а інтереси громадянина – на збереженні своїх публічно-політичних та соціально-економічних прав, що роблять його сувереном, рівним з державою (в умовах верховенства права). 

З урахуванням зазначених інтересів, майбутнє політичних систем коливатиметься між трьома наборами політичного вибору.

1. Протиправний суверенізм (автократія) постає як компроміс між інтересами держави і популяції. Тут суверенне домінування правлячої групи має забезпечити виживання населення.
2. Демократична депопуляція є результатом компромісу уряду і громадянина, коли конституційний баланс прав громадянина і уряду будуть обмежувати здатність швидко й у неправовий спосіб реагувати на епідеміологічні загрози. Це, своєю чергою сприятиме невпинній депопуляції певних країн і створенню демографічного вакууму, який рано чи пізно буде заповнено мігрантами з регіонів, де буде надлишок населення (Африка і Південно-Східна Азія). 
3. Нарешті децентралізована анархія є результатом компромісу між громадянином і популяцією. Зважаючи на те, що більшість чинних держав є малоефективними, окремі соціальні групи, громади та індивіди братимуть відповідальність за своє життя в свої руки. Це мобілізуватиме рухи до експериментування з бездержавними формами політики, з анархічними проектами, суб- та транснаціональними державними проектами. Ця активна політична творчість принесе безлад, війни та нові політичні утворення, незначна частина з яких імовірно забезпечить і рівність, і свободу, і безпеку своїм громадянам у першій половині ХХІ століття. 

Якщо ця модель правильна, то вона почасти підтримує припущення і висновки пана Кирила. Пандемія і пов’язані з нею кризи спонукають до політичної мобільності і креативності. Частина цієї креативності точно буде сприяти появі вільних політичних режимів і систем. Однак окрім цього вибору, є чимало інших – сувереністичних чи анархічних. 

Який би вибір не робили європейські народи, і серед них громадяни України, у них немає опції відмовитись від вибору. Біополітичні виклики змушують діяти – байдуже, розумно чи аффективно, але активно і творчо. Популістична імітація тут неможлива. А відверта відмова від вибору призведе до нетривалого некрополітичного існування спільноти, деполітизація та десоціалізація якої буде повною і неминучою.