Майже впоралися: як Україна виконує екологічні зобов’язання з Угоди про асоціацію

Попри це, Україна продовжує працювати над розвитком спроможності у захисті довкілля. За останні роки владі вдалося оновити законодавство про управління відходами, контроль промислового забруднення та доступ до екологічної інформації. 

До початку активної євроінтеграції екологічна політика в Україні залишалася поза увагою уряду, а законодавство переважно використовувало застарілі підходи ще радянських часів. Перші спроби реформи були епізодичними та несистемними. Лише з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС Україна отримала чіткий орієнтир та зобов’язання, які стали дорожньою картою для гармонізації нашого законодавства з нормами ЄС. 

Шоста глава Угоди про асоціацію України та ЄС — «Навколишнє природне середовище» — містить ключові положення у напрямі екологічної інтеграції. За Додатком XXX, Україна має імплементувати 26 директив і 3 регламенти ЄС про якість повітря, води, поводження з відходами, охорону природи, зміни клімату й промислове забруднення. 

Чисте повітря

Директива 2008/50/ЄС про якість атмосферного повітря є ключовою у цій сфері. Вона встановлює граничні значення концентрацій забруднюючих речовин у повітрі, зокрема твердих частинок (PM10, PM2.5), діоксиду азоту (NO₂), діоксиду сірки (SO₂) та озону (O₃). Директива передбачає обов’язковий моніторинг повітря в містах і промислових районах і розробку планів зниження забруднення в разі перевищення норм. 

Для України це означає запровадження сучасної системи моніторингу повітря, обов’язкове визначення зон низьких викидів у великих містах (для підтримки низьких викидів на цих територіях влада міста може, наприклад, забороняти проїзд транспорту через них), контроль за діяльністю промислових підприємств і теплових електростанцій (ТЕС). Такі зусилля з боку влади сприятимуть зменшенню респіраторних захворювань українців.

Що вже зроблено? Для підвищення якості атмосферного повітря уряд ухвалив порядок здійснення моніторингу повітря. Організовує і координує весь процес Міндовкілля, а ДСНС, МОЗ, Укргідрометцентр, місцева влада й підприємства встановлюють пункти спостереження за якістю повітря, де вимірюється рівень забруднення повітря діоксидом сірки, чадним газом, пилом, тощо та метеопоказники. Міндовкілля збирає всю інформацію, оприлюднює її через єдиний державний веб-портал відкритих даних і використовує для оцінки якості повітря, розробки політик, інформування населення та міжнародної звітності. 

У 2023 році Міндовкілля опублікувало Методичні рекомендації для розробки планів поліпшення якості повітря. Громади мають визначити відповідального за підготовку плану, створити групи з представників Міндовкілля, місцевої влади, ДСНС, МОЗ та екологічних ініціатив, наукових установ, бізнесу. Такі групи будуть слідкувати за показниками забрудненості повітря й розроблятимуть рекомендації для зниження викидів на місцевому рівні. 

З 2020 року всі підприємства, що суттєво забруднюють повітря (виробники коксу, чавуну сталі, цементу та інші), зобов’язані встановлювати вимірювальне обладнання й моніторити обсяги викидів. З 2023 року до переліку таких підприємств додали виробників скла і скловолокна. 

Щоб перевірки звітів про викиди парникових газів були чесними, уряд розділив обов’язки між фахівцями. Спочатку спеціалісти підприємства готують звіт за результатами моніторингу. Потім незалежний верифікатор (спеціально акредитована урядом установа) перевіряє, чи правильно відбувався моніторинг якості повітря (при цьому він має доступ до всіх об’єктів та вимірювальної техніки). Згодом інша людина — незалежний рецензент, якого визначає верифікатор, але не пов’язаний з ним (наприклад, представник наукової установи), — перевіряє звіт (він не має доступу до вимірювального обладнання). Цей рецензент, який не має права долучатися до підготовки звіту підприємством, підписує звіт, тобто відповідає за його остаточне підтвердження. Це дозволяє уникнути ситуації, коли одна й та сама людина склала, перевірила та схвалила звіт.

Вода

Директива 2000/60/ЄС про водну політику прописує правила управління річковими басейнами, а також зобов’язує держави-члени досягти «доброго екологічного стану» всіх водних об’єктів. 

Для України це означає розробку національної стратегії управління річковими басейнами, суворіші вимоги до очищення стічних вод, зменшення забруднення Дніпра та інших річок, обмеження використання нітратів і пестицидів у сільському господарстві.

Що вже зроблено? Ще у 2017 році Україна ухвалила правила розробки планів управління річковими басейнами — ключовий документ для системної охорони водних ресурсів. У межах адаптації до Водної рамкової директиви ЄС Україна зобов’язалася впровадити комплексне управління водами, зокрема поверхневими та підземними. Для цього у 2019 році Міністерство довкілля затвердило Методику визначення масивів вод — частин річкових басейнів, які слід оцінювати окремо. Це дозволило точніше планувати моніторинг і реагувати на ризики.

Наразі розроблено плани управління для основних річкових басейнів України — Дніпра, Дністра, Дунаю, Південного Бугу, Дону, річок Криму та Приазов’я. У 2023 році Міндовкілля провело відбір проб води та спостереження у 492 з 585 запланованих пунктів моніторингу (84%). У результаті з’ясувалося, що 24% масивів перебувають у доброму стані (без ризику), 15% — імовірно під загрозою, а 61% — під ризиком. Йдеться, зокрема, про ризики забруднення, виснаження водних ресурсів, порушення природних процесів. Моніторинг охоплює близько 80 показників для кожного пункту спостереження, а результати доступні онлайн у режимі реального часу.

Ситуацію суттєво ускладнила війна. Окрім масштабного забруднення, водна система України зазнала фізичних руйнувань. Найбільш руйнівними стали підрив Каховської ГЕС, що спричинив знищення величезного водосховища, та пошкодження Дніпрогесу. Це змінює гідрологічний режим, погіршує стан водосховищ і впливає на забезпечення водою цілих регіонів.

Якість повітря і водної системи країни великою мірою залежить від контролю за викидами великих підприємств та управління відходами. 

Підприємства, що дбають про довкілля

У сфері контролю за промисловим забрудненням ключовою є Директива 2010/75/ЄС про промислові викиди (зокрема запобігання та контроль забруднення довкілля). Вона запроваджує інтегровані екологічні дозволи (єдиний дозвіл для основних видів впливу підприємства на довкілля — викиди в повітря, скиди у воду, утворення твердих відходів тощо) для підприємств зі значним впливом на довкілля (це, наприклад, енергетика, хімічна та металургійна промисловості) та вимагає від підприємців використання найкращих доступних технологій (Best Available Techniques, BAT), які зменшують викиди в повітря, воду та ґрунт. 

Для України втілення цієї директиви означає запровадження екологічних дозволів для підприємств, чиє виробництво призводить до шкідливих викидів в повітря, воду, землю. Це дозволить уряду посилити контроль за викидами від металургійних заводів, ТЕС і хімічних підприємств, що зменшить промислове забруднення та ризики для здоров’я людей. 

Що вже зроблено? З 2023 року підприємства зобов’язані встановлювати автоматичні системи контролю викидів. Трохи пізніше у 2024 році депутати ухвалили закон «Про інтегроване запобігання та контроль промислового забруднення» — він запроваджує європейський підхід до контролю за викидами, а саме вимагає від підприємств використання найкращих доступних технологій, а також передбачає, що Міндовкілля надаватиме підприємству інтегрований довкіллєвий дозвіл на експлуатацію обладнання. Закон передбачає, що підприємства повинні впроваджувати найкращі доступні технології (НДТМ), мінімізувати шкоду довкіллю та звітувати про свої викиди. Окрім нових підприємств, впровадження НДТМ розпочнеться за 4 роки після закінчення воєнного стану.

Переробка замість сміттєзвалищ

Якщо підприємство продукує відходи, важливо, щоб воно долучалося до організації їхньої переробки. Розширена відповідальність виробників передбачає, щоб бізнеси мають дбати про мінімізацію утворення відходів на етапі виробництва та організацію подальшого використання, переробки чи зберігання утворених відходів. 

Ключовою у сфері контролю за сміттям є Директива 2008/98/ЄС, яка встановлює загальні вимоги до управління відходами в ЄС, запроваджує ієрархію поводження з відходами (профілактика, підготовка до повторного використання, переробка, інше відновлення, захоронення), а також принцип «забруднювач платить» і розширену відповідальність виробника. Також важливі Директива 94/62/ЄС про упаковку, Директива 2006/66/ЄС про батареї та Директива 2012/19/ЄС про електронні відходи. 

Для України імплементація цих директив означає, що українські виробники будуть зобов’язані не тільки виготовляти продукцію з урахуванням її подальшої утилізації, а й брати участь у системі збору, транспортування та переробки відходів. Це зменшить навантаження на сміттєзвалища, зменшить шкоду для довкілля, а також створить економічні стимули для більш екологічного дизайну товарів. Для споживачів це означатиме доступ до більшої кількості пунктів прийому вторсировини та зрозумілу систему поводження з небезпечними побутовими відходами.

Що вже зроблено? В Україні розширена відповідальність виробників передбачена Законом України про управління відходами. Закон вказує, що виробники (наприклад, упаковки, електроніки, батарей, шин тощо) мають організувати збір і переробку таких відходів самостійно або разом з іншими виробниками через спеціальні організації (організації розширеної відповідальності виробників — це неприбуткові організації, утворені виробниками для приймання / збирання відходів і підготовки відходів до повторного використання). Такі організації мають працювати по всій Україні, інформувати людей про збирання, підготовку відходів до повторного використання та рециклінгу а також проводити просвітницьку роботу, в тому числі в закладах освіти, про управління відходами, вести облік збирання та переробки відходів, звітувати перед Міндовкілля про збирання та переробку відходів через електронний сервіс, а також оплачувати переробку. Якщо виробники або організації розширеної відповідальності не виконують ці вимоги, їм загрожує штраф, який встановлять окремі закони. Окремими законами визначатимуться й детальні правила і вимоги до переробки кожного типу товарів. У межах цієї реформи вже підготовлений (але ще не ухвалений) законопроєкт «Про упаковку та відходи упаковки». У разі ухвалення він імплементує Директиву №94/62/ЄС, за якою упаковка має бути мінімальною за розмірами, вагою та вмістом шкідливих речовин, придатною для повторного використання або утилізації. Законопроєкт також запроваджує відповідальність виробника упаковки за її утилізацію. Штрафи для виробників та організацій розширеної відповідальності за невиконання закону становлять від 85 тис. до 340 тис. грн.

Подібний законопроєкт «Про батареї та акумулятори» розроблений на основі європейської Директиви №2006/66/ЄС про відпрацьовані батареї та акумулятори. Він має запровадити систему збору, утилізації та переробки батарейок, адже вони становлять серйозну загрозу для довкілля: потрапляючи на звичайне сміттєзвалище, вони можуть отруювати ґрунт і підземні води шкідливими речовинами. Батарейки містять важкі метали — свинець, кадмій, ртуть, — які накопичуються в ґрунті, потрапляють у воду і можуть викликати у людей хвороби нервової системи, нирок, онкологічні захворювання тощо. За зразком Директиви №2012/19/ЄС готується законопроєкт «Про відходи електричного та електронного обладнання». Його мета — встановити чіткі правила для бізнесу з поводження з електронними відходами та закріпити відповідальність виробників за весь життєвий цикл техніки — від виробництва до утилізації.

Якщо відходи не вдалося переробити, то вони мають зберігатися на полігонах для сміття — сміттєзвалищах. У цій сфері ключовою є Директива 1999/31/ЄС, яка регулює експлуатацію полігонів для сміття, встановлює вимоги до їхньої герметизації, збору фільтрату та газів, забороняє захороняти необроблені органічні відходи, які утворюють метан. 

Для України втілення директиви означає закриття застарілих полігонів, впровадження роздільного збору сміття, розвиток переробки органічних відходів (компостування, біогазові станції), а також поступову відмову від практики стихійних звалищ, які є однією з основних екологічних проблем країни. В Україні щороку утворюється приблизно 500-550 тис. тонн небезпечних відходів. Практично всі вони (95%) відправляються на звалища, переробляється лише невеличка частка. Для порівняння, в країнах ЄС переробляється від 40 до 99% сміття. За даними Міндовкілля, в Україні діє 5,7 тис. звалищ і полігонів. Проте за оцінками екоактивістів кількість нелегальних сміттєзвалищ сягає 33−35 тис.

Що вже зроблено? Для впровадження системного управління відходами у 2017 році уряд схвалив Національну стратегію управління відходами в Україні до 2030 року. В 2019 році на виконання стратегії затвердили План, який вимагав від місцевої влади розпочати будівництво регіональних полігонів відходів, а також закрити або рекультивувати існуючі небезпечні сміттєзвалища. Це наблизить Україну до виконання вимог Директиви 1999/31/ЄС, яка встановлює не лише цільові орієнтири зі зменшення кількості побутових відходів (пластикових пляшок, залишків їжі, картонних коробок, скла тощо) на звалищах (побутові відходи до 2035 року мають становити не більше 10% від усіх відходів, які вивозяться на звалище, решта має бути відсортована, перероблена, компостована чи спалена), але й технічні вимоги до облаштування полігонів. Зокрема, дно й стінки полігонів мають бути захищені спеціальними мінеральними шарами з дуже низькою проникністю, щоб запобігти забрудненню ґрунту та підземних вод. Для різних типів полігонів визначено різну мінімальну товщину цього захисного шару — від 0,5 до 5 метрів. 

У 2022 році на виконання вищезгаданої Директиви 1990/31/ЄС та Директиви 2008/98/ЄС про відходи парламент ухвалив рамковий закон «Про управління відходами», який запроваджує таку ієрархію управління відходами: запобігання утворенню, повторне використання, рециклінг, відновлення, вивезення. Для його втілення в життя уряд розробив правила створення регіональних і місцевих планів управління відходами і затвердив порядок перевірки (моніторингу) того, як підприємства переробляють або знищують сміття. Це можуть бути заводи чи інші об’єкти, де відходи або використовують повторно (наприклад, як паливо), або знешкоджують (спалюють, закопують чи скидають у воду). Об’єкти оброблення можуть включати як сортувальні станції, так і сміттєспалювальні заводи чи полігони. Крім того, підприємці тепер мають подавати декларації про свої відходи, що перевищують 50 тонн на рік. Уся інформація про відходи поступатиме до інформаційної системи Міндовкілля — Єдиної екологічної платформи «ЕкоСистема».

Уряд затвердив порядок класифікації відходів, у якому визначив 20 груп відходів: відходи видобування корисних копалин, хімічної переробки, деревини й металу, відходи тваринного та рослинного походження тощо залежно від того, звідки вони походять, чи є вони небезпечними та чи містять шкідливі речовини у великій кількості, та сформував національний перелік відходів.

Під час виробничої діяльності у підприємств окрім відходів виникають побічні продукти (це не сміття, а речовина, яка утворилась під час виробництва і може бути використана повторно без шкоди для довкілля. Наприклад, тирса на деревообробному заводі може піти на виготовлення пелет або ДСП). Тож уряд затвердив процедури віднесення речовин до побічних продуктів та припинення статусу відходів (це коли відходи після переробки стають повноцінною сировиною або товаром, а не сміттям. Наприклад, з подрібненого будівельного сміття роблять щебінь для доріг, який не вважається відходами). Уряд ухвалив Порядок ліцензування діяльності з управління небезпечними відходами, видачі дозволів на оброблення відходів, конкурсів на перевезення побутових відходів тощо. 

У листопаді 2024 року уряд подав законопроєкт про те, як поводитися з відходами, що залишаються після видобутку корисних копалин (це, наприклад, брудна вода, багнюка, пил, каміння або отруйні речовини, що накопичуються біля шахт, кар’єрів чи збагачувальних фабрик, або залишки після промислової обробки руди). Раніше їх часто зберігали на звалищах поруч із виробництвом, шахтою чи кар’єром, без належного контролю, що шкодило довкіллю. Новий законопроєкт дозволить запровадити європейські правила, які зобов’язують підприємства безпечно зберігати такі відходи, контролювати їхній вплив на природу та запобігати аваріям

Ні — промисловим аваріям

У сфері запобігання техногенним загрозам ключовою є Директива Ради 96/82/ЄС. Вона встановлює вимоги до ідентифікації об’єктів підвищеної небезпеки, аналізу ризиків, вимагає створювати політики попередження аварій та плани реагування, а також запроваджує обов’язок держави інформувати населення про потенційні загрози. У 2012 році ця Директива була замінена Директивою 2012/18/ЄС, яка посилила вимоги до інформування громадськості, контроль за землекористуванням поблизу небезпечних об’єктів і механізми інспекційного нагляду. Згідно з новою директивою, всі об’єкти, що перевищують визначені порогові значення викидів небезпечних речовин, мають бути включені до єдиного реєстру, пройти оцінку ризиків, підготувати декларації безпеки та забезпечити ефективну комунікацію з населенням і органами влади. Крім того, директива передбачає доступ громадськості до екологічної інформації та можливість впливати на рішення про розміщення таких об’єктів.

Для України імплементація директив важлива з огляду на високий рівень техногенних ризиків, наявність великої кількості промислових підприємств та ризик їхнього руйнування з утворенням шкідливих викидів внаслідок ракетних обстрілів з боку рф. Україна має перейти до системного управління ризиками техногенних аварій. Для цього необхідно ухвалити законодавство, яке запроваджує обов’язкову оцінку ризиків для об’єктів підвищеної небезпеки, створення Єдиного державного реєстру таких об’єктів, а також єдині стандарти попередження аварій і реагування на них. Підприємства, що використовують небезпечні речовини, будуть зобов’язані розробляти внутрішні плани дій, а органи влади — зовнішні плани реагування, узгоджені з місцевими громадами. Одночасно Україні слід забезпечити прозорість: громадяни, які проживають поблизу таких об’єктів, повинні мати доступ до повної інформації про потенційні загрози, заходи запобігання та дії в разі аварії.

Що вже зроблено? На рівні базового законодавства важливу роль відіграє Кодекс цивільного захисту України. Він встановлює правові засади для реалізації державної політики у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, у тому числі техногенного характеру. У Кодексі визначено механізми реагування на аварії, правила ліквідації їхніх наслідків, повноваження центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також вимоги до розробки планів цивільного захисту на випадок надзвичайних ситуацій. На додачу до Кодексу в 2023 році КМУ створив Державний електронний реєстр об’єктів підвищеної небезпеки. У ньому має збиратися інформація про всі об’єкти, аварії на яких можуть призвести до великих техногенних наслідків. Наразі реєстр працює непублічно. Крім того, Міністерство внутрішніх справ зобов’язало підприємства звітувати про заходи безпеки на об’єктах підвищеної небезпеки з урахуванням структурованої оцінки ризиків та запровадило політики запобігання аваріям на таких об’єктах. В 2023 році Україна ратифікувала Конвенцію МОП №170 про безпеку хімічних речовин, створила Державний реєстр об’єктів підвищеної небезпеки. 

Український уряд і надалі виконує домовленості, передбачені Меморандумом 1995 року про повне закриття Чорнобильської АЕС (тобто зупинки, виведення з експлуатації та безпечного зберігання радіоактивних матеріалів), а також перетворення об’єкта «Укриття» (саркофага над зруйнованим 4-м енергоблоком) на безпечну для довкілля конструкцію. У лютому 2025 року росіяни пошкодили спеціальну захисну споруду — арку, яка накриває старий саркофаг для запобігання витоку радіації.

Управління довкіллям

У сфері управління довкіллям та інтеграції екологічної політики ключовою є Директива 2001/42/ЄС, яка вимагає оцінювати вплив на довкілля під час розробки планів і програм у різних секторах економіки, щоб запобігати шкоді для навколишнього середовища ще на етапі планування та розробки стратегічних документів (програм та планів розвитку територій або галузей).

Для України втілення цієї директиви означає, що органи влади мають під час розробки стратегічних документів проводити оцінку ймовірного впливу їхньої реалізації на довкілля, щоб уникнути екологічних катастроф у майбутньому.

Що вже зроблено? У сфері управління довкіллям та інтеграції екологічної політики важливою віхою стало ухвалення закону «Про оцінку впливу на довкілля» (2017) та закону «Про стратегічну екологічну оцінку» (2018), які імплементують положення Директиви 2001/42/ЄС з оцінки екологічних ризиків при розробці планів і програм. У 2023 році парламент ухвалив закон про створення державної системи моніторингу довкілля, який передбачає функціонування центральної референс-лабораторії (державна лабораторія, яка контролює точність і якість вимірювань під час моніторингу атмосферного повітря, калібрує прилади, перевіряє роботу інших лабораторій, розробляє стандарти та забезпечує дотримання єдиних вимог до оцінки якості повітря в Україні). 

Україна поступово переходить до сучасної європейської екологічної політики (Закон про цифровізацію процедури оцінки впливу на довкілля), де кожне рішення щодо будівництва чи реконструкції інфраструктури має враховувати вплив на довкілля. Для цього запроваджено єдиний електронний реєстр стратегічної екологічної оцінки (СЕО). Тепер усі документи, пов’язані з оцінкою впливу планів і програм на довкілля, зберігаються в одному відкритому реєстрі, доступному онлайн для громадян і громадських організацій. Це дозволяє кожному бачити, хто і що будує, як це вплине на природу, і подавати зауваження.

Ще один важливий крок — створення загальнодержавної автоматизованої системи «Відкрите довкілля». Ця система поступово об’єднає всю екологічну інформацію країни — від якості повітря і води до джерел забруднення — на одному державному порталі. Дані надходитимуть від екологічних служб, місцевої влади та підприємств. Це дозволить людям відстежувати стан довкілля у своєму місті чи селі, а екологам — швидше реагувати на порушення.

Крім того, у 2017 році Україна ухвалила Національну стратегію управління відходами до 2030 року. Стратегія передбачає, що вся країна перейде на роздільне збирання сміття, запрацює інфраструктура переробки, а більшість відходів замість захоронення будуть використані повторно або перетворені на енергію. Мета стратегії — зменшити захоронення до мінімуму (нині понад 90% сміття захоронюється), а також до 2030 року досягти переробки побутових відходів на рівні щонайменше 50%.

Також у 2017 році Україна ухвалила Національний план скорочення викидів від великих спалювальних установок. Ідеться про понад 200 електростанцій і котелень, які до 2033 року мають зменшити викиди пилу, оксидів азоту (NOx) і діоксиду сірки (SO₂) — головних джерел забруднення повітря. Національний план встановлює, як саме і коли кожне підприємство має зменшити викиди. Наприклад, загальний обсяг викидів SO₂ має знизитися у 20 разів — з 1 мільйона тонн у 2018 році до 51 тисячі тонн у 2028-2033 роках. Відповідальними за виконання є енергетичні підприємства, які мають модернізувати обладнання, а контроль за виконанням покладено на Міндовкілля (за даними ДТЕК, станом на літо 2024 року було пошкоджено або зруйновано 90% теплової та 45% гідрогенерації країни. За даними Київської школи економіки, вартість втрачених або пошкоджених об’єктів енергетичного сектору України становить $14,6 млрд. Росія повністю зруйнувала Каховську та Дніпровську ГЕС, Трипільську та Зміївську ТЕС, пошкодила чи зруйнувала багато інших генеруючих потужностей, а також високовольтних підстанцій). 

Охорона природи

Ключовою у сфері охорони природи є Директива Ради ЄС 92/43/ЄЕС, також відома як Оселищна директива. Її метою є збереження біорізноманіття. Вона передбачає створення мережі спеціальних охоронюваних територій під назвою Natura 2000. Директива встановлює критерії відбору таких територій, механізми їхнього захисту та управління ними, а також вимоги до моніторингу стану збереження видів і їхніх оселищ.

Для виконання вимог Оселищної директиви Україна має визначити законом природні оселища та види тварин і рослин, які потребують охорони, створити національну систему моніторингу їхнього стану, запровадити процедуру оцінки впливу на ці оселища під час планування господарської діяльності, а також визначити й затвердити перелік територій, які увійдуть до європейської мережі Natura 2000. Це дасть змогу отримати доступ до фінансування природоохоронних заходів з боку ЄС та забезпечити сталий розвиток територій з урахуванням екологічних ризиків.

Що вже зроблено? Україна веде активну роботу з удосконалення системи охорони біорізноманіття. У 2021 році уряд затвердив Стратегію розвитку лісового господарства до 2035 року. Вона передбачає оновлення та цифровізацію системи управління лісами, посилення їхньої стійкості до зміни клімату, розвиток відпочинку в лісах, підтримку науки і підготовку фахівців. Уряд проводить облік усіх лісів країни та реалізує програму Президента «Зелена країна» (висадка 1 млрд дерев за п’ять років і збільшення площ лісів на 1 мільйон гектарів за 15 років). 

З 2009 року Україна працює над створенням Смарагдової мережі — системи природоохоронних територій, які є особливо цінними для збереження рідкісних видів та середовищ існування. Відповідно до Угоди про асоціацію з ЄС робота мала бути завершена до 1 вересня 2021 року, але ще триває.

Після вступу України до ЄС вона має стати частиною загальноєвропейської мережі Natura 2000. У нас уже є 377 природоохоронних територій Смарагдової мережі, визнаних на міжнародному рівні, але парламент досі не затвердив їх на рівні закону. Законопроєкт про території Смарагдової мережі, над яким депутати працювали у 2020-2021 роках, має врегулювати це питання (відповідно до проєкту, Міндовкілля та місцеві державні адміністрації управлятимуть цими територіями), та відкрити Україні доступ до фінансування від ЄС на збереження довкілля. Але він досі не ухвалений.

У 2024 році Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт «Про лісові репродуктивні ресурси». Документ встановлює правила виробництва, сертифікації, обігу та використання насіння і садивного матеріалу для відтворення лісів. Передбачено створення реєстрів джерел насіння, виробників і сертифікатів, а також обов’язкову перевірку якості матеріалу. Він гармонізує українські норми з вимогами Директиви 1999/105/ЄС, яка регулює торгівлю лісовим репродуктивним матеріалом у ЄС, передбачає його сертифікацію, маркування та контроль походження.

Зміна клімату й захист озонового шару

Основним документом Європейського Союзу у сфері боротьби зі зміною клімату є Директива 2003/87/ЄС, яка встановлює систему торгівлі квотами на викиди парникових газів (EU ETS). Ця система охоплює великі промислові підприємства та енергетичні компанії, зобов’язує їх отримувати дозволи на викиди та стимулює скорочення викидів через економічні механізми. У сфері захисту озонового шару ключовими є Регламент (ЄС) № 1005/2009 (замінив Регламент № 2037/2000, включений до Угоди про асоціацію), який регулює обіг речовин, що руйнують озоновий шар, та Регламент (ЄС) № 517/2014 (замінив Регламент № 842/2006) про фторовані парникові гази. Ці документи спрямовані на обмеження та поступове припинення використання шкідливих для атмосфери речовин.

Імплементація зазначених директив означає, що Україна має ухвалити законодавство про створення національної системи торгівлі квотами на викиди парникових газів. Також уряду необхідно розробити систему моніторингу, звітності та верифікації викидів, що охоплюватиме великі підприємства енергетики та промисловості. У сфері захисту озонового шару потрібно запровадити правові механізми контролю обігу озоноруйнівних речовин і фторованих газів. Це дозволить створити ефективну систему державного контролю за викидами, стимулювати підприємства зменшувати їх і забезпечить інтеграцію України у міжнародні ринки торгівлі квотами.

Що вже зроблено в Україні? Для захисту озонового шару в 2019 році парламент ухвалив закон «Про регулювання господарської діяльності з озоноруйнівними речовинами та фторованими парниковими газами», який враховує положення регламентів ЄС та обмежує використання шкідливих для озонового шару речовин. 

У 2021 році Верховна Рада ухвалила закон «Про засади моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів», який започатковує національну систему моніторингу викидів та є першим кроком до впровадження системи торгівлі квотами на викиди парникових газів. У 2023 році Кабінет Міністрів оновив нормативну базу для моніторингу та верифікації викидів парникових газів. Тоді ж уряд розпочав роботу над підготовкою другого Національно визначеного внеску України до Паризької кліматичної угоди (ратифікована ВРУ у 2016 році), який визначив цілі зі скорочення викидів до 2030 року — скорочення викидів CO₂ (діоксид вуглецю) на 65 % від рівня 1990 року — до 50 млн тонн. Проте повномасштабне вторгнення суттєво вплинуло на виконання Україною своїх зобов’язань. За три роки повномасштабної війни викиди парникових газів в Україні сягнули близько 230 мільйонів тонн CO₂ (переважно через пожежі, що виникають внаслідок воєнних дій, і руйнування (обстріли) енергетичної інфраструктури) — це еквівалентно сумарним річним викидам Австрії, Угорщини, Чехії та Словаччини або викидам 120 мільйонів автомобілів за рік. Сумарні кліматичні збитки, яких завдала російська агресія за цей період, перевищують 40 мільярдів євро.

Генетично модифіковані організми

У сфері регулювання обігу генетично модифікованих організмів (ГМО) ключовою є Директива 2001/18/ЄС, яка встановлює правила для навмисного вивільнення ГМО в навколишнє середовище та їх розміщення на ринку. Вона передбачає проведення оцінки ризиків для здоров’я людини та довкілля, обов’язкове маркування продукції, що містить ГМО, та інформування громадськості про небезпеку ГМО. Директива 2009/41/ЄС регулює обмежене використання генетично модифікованих мікроорганізмів у закритих системах, таких як лабораторії, для забезпечення безпеки працівників та довкілля. Крім того, Регламент (ЄС) №1946/2003 встановлює процедури для транскордонного переміщення ГМО, зокрема вимоги до інформування та згоди країн-імпортерів.

Впровадження зазначених директив у національне законодавство означає, що Україна має запровадити обов’язкову оцінку ризиків для здоров’я людини та довкілля перед застосуванням ГМО у сільському господарстві чи випуском продукції з ними в обіг. Також необхідно встановити правила маркування продукції, що містить ГМО, забезпечити доступ громадськості до інформації про такі продукти, запровадити систему контролю за роботою з ГМО в закритих системах (наприклад, лабораторіях) і створити механізм контролю за транскордонним переміщенням ГМО. Усе це має бути закріплено у спеціальних законах і підзаконних актах, адаптованих до положень директив.

Що вже зроблено в Україні? У 2023 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про державне регулювання генетично-інженерної діяльності та державний контроль за розміщенням на ринку генетично модифікованих організмів», спрямований на імплементацію Директиви 2001/18/ЄС. Цей закон встановлює процедури реєстрації ГМО, вимоги до їх маркування та обов’язки виробників з інформування споживачів. Відповідно до Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», виробники зобов’язані маркувати продукти позначкою «з ГМО» у разі наявності у них ГМО чи їхніх частин у концентрації понад 0,9%. 

Підсумовуючи

Станом на 2023 рік Україна виконала 80% заходів, передбачених в Угоді про асоціацію у сфері «навколишнє середовище та цивільний захист». 

Широкомасштабне вторгнення рф мало суттєвий вплив на виконання екологічних зобов’язань. Основними викликами стали масштабні екологічні збитки, зокрема знищення промислових об’єктів, підрив Каховської ГЕС, лісові пожежі і забруднення ґрунтів. Завдана довкіллю шкода оцінюється у 2,6–2,7 трлн грн. Екологічна політика відійшла на другий план через військові потреби, а контроль за забрудненням на прифронтових та окупованих територіях суттєво ускладнився. 

Впровадження екологічної політики залишається незадовільним через низку системних проблем, зокрема через слабку інституційну спроможність державних органів у екологічній сфері. Функції екоконтролю розпорошені між різними відомствами, що призводить до дублювання повноважень і неефективності. Так, Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів формує екологічну політику, але контрольні функції розподілені між Державною екологічною інспекцією, Держводагентством, Держлісагентством, Держгеонадра, обласними державними адміністраціями. Натомість у країнах ЄС відповідно до регламенту ЄС працюють незалежні екологічні агентства. Наприклад, це Європейська екологічна агенція, Федеральне агентство з охорони довкілля (UBA) в Німеччині, Agence de la transition écologique (ADEME) у Франції або Netherlands Environmental Assessment Agency (PBL) у Нідерландах. Незалежні екологічні агентства — це державні установи, які забезпечують об’єктивний контроль за станом довкілля та діють автономно від міністерств. На відміну від секторальних органів в Україні (Держекоінспекція, Держводагентство, Держлісагентство, Держгеонадра тощо), які відповідають лише за окремі напрями (вода, ліси, надра), у ЄС незалежне екологічне агентство — це єдиний автономний і деполітизований орган, що здійснює комплексний екологічний моніторинг, контроль і аналіз у всіх сферах довкілля. 

Ще однією проблемою є нерозвинена система екологічного моніторингу. Наприклад, мережа моніторингу якості повітря в Україні складається зі 162 стаціонарних постів (у 2022 році в Україні налічувалось 129 постів, а, наприклад, у Польщі в 2021 році було 287 станцій вимірювання якості повітря), 2 маршрутних постів спостережень та 2 станцій транскордонного переносу, які підпорядковані Державній гідрометеорологічній службі. Такі пости (лабораторії) проводять спостереження за забрудненням атмосферного повітря у 53 містах України. Однак, більшість цих постів застарілі та не відповідають сучасним вимогам (наприклад, не автоматизовані, не підключені до цифрових систем збору та передачі даних та були встановлені ще у 1980-х роках), що унеможливлює надання актуальної інформації про стан повітря в реальному часі. За даними ГО SaveDnipro, велика кількість екологічних даних закрита, що унеможливлює оперативне реагування на забруднення, зокрема у промислових регіонах.

Ухвалення законів — лише перший крок. Їх імплементація потребує коштів, управлінських навичок та зміни звичок населення. 

Так, попри наявність Порядку здійснення державного моніторингу вод, за інформацією Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів, у 2021 році лише 30% стічних вод проходили базове очищення (в країнах ЄС станом на 2019 рік очищають понад 90% вод). При цьому уряд не контролює належним чином скиди нітратів і фосфатів із сільського господарства. Тобто моніторинг здійснюється, але зменшення викидів у воду не відбувається. 

Програма поводження з радіоактивними відходами в 2008–2017 роках була профінансована лише на 10%, що вказує на хронічну нестачу ресурсів. У роки війни екологічні видатки ще більше скоротилися. Так, планові витрати на охорону довкілля на 2025 рік становлять 0,15% загальних видатків державного бюджету (див. рисунок 3). 

Таким чином, хоча Україна і зробила важливі кроки в напрямку екологічної євроінтеграції, впровадження директив ЄС — це не лише зміни в законодавстві. Для вирішення зазначених проблем Україна має посилити інституційну спроможність екологічних органів, створити ефективну систему моніторингу довкілля, інтегрувати екологічну політику в інші сектори економіки, розширити механізми екологічної відповідальності підприємств, інтегрувати екологічні вимоги в процеси повоєнного відновлення країни, розвинути інфраструктуру для переробки відходів, забезпечити належне фінансування екологічних ініціатив та впровадити сучасні механізми контролю промислового забруднення. Лише комплексні реформи дозволять Україні виконати зобов’язання перед ЄС і забезпечити сталий розвиток у сфері охорони довкілля.

Додаток