Біла книга реформ 2025. Розділ 15. Реформи у сферах культури та медіа

Втім, фінансування культури залишається на низькому рівні. І якщо сьогодні для цього є об’єктивні причини, то раніше фінансування культурної галузі «за залишковим принципом» було зумовлене загальним ставленням у дусі «какая разніца». Справді, за відсутності державної підтримки вигідніше було знімати серіали й записувати пісні російською мовою, завозити російські книжки, а не видавати власні тощо, оскільки російськомовний ринок набагато більший від українського. 

Найбільш значними змінами в культурній сфері стали закони про декомунізацію, поступове обмеження використання російської мови та російськомовного продукту в публічному просторі, зміна моделі фінансування культури (зокрема створення Українського культурного фонду).

Український медіаринок був і залишається викривленим, тому що в нашій країні ЗМІ переважно так і не стали бізнесом. Адже за присутності ЗМІ, які є безкоштовними для споживачів і водночас утримують низькі ціни на рекламу, оскільки головне джерело їхніх доходів — це дотації від олігархів, незалежним медіа дуже складно забезпечити собі достатнє фінансування як від рекламодавців, так і від читачів. Новий закон «Про медіа» мав змінити ситуацію, але наразі найбільш масовий медіаактив — телебачення — монополізований державою. З іншого боку, аудиторія все більше переходить до соцмереж, тому майбутнє медіаринку туманне. Якщо гравцям ринку та державі вдасться прищепити споживачам культуру поваги до авторських прав та розуміння необхідності платити за контент, можна сподіватися на краще. 

2014-2019 роки

Одним із перших етапів реформування культурної політики стало ухвалення у 2015 році низки законів, спрямованих на декомунізацію та деколонізацію. Це закони про засудження тоталітарних режимів, про увічнення перемоги над нацизмом, про вшанування пам’яті борців за незалежність та про доступ до архівів. 

Ці закони стали правовою основою для перейменування вулиць, демонтажу пам’ятників радянського періоду та заборони символіки тоталітарних режимів (прапори, герби СРСР, УРСР, інших комуністичних країн і нацистської Німеччини). Проте в багатьох містах і селах активна декомунізація розпочалася лише з весни 2022 року, а до того виконання цих законів саботувала місцева влада за підтримки деяких політиків центрального рівня. 

Не менш важливим, хоча й менш медійним, наслідком ухвалення цих законів стало відкриття архівів СБУ за період радянської окупації України. Незважаючи на те, що частину архівів радянська влада знищила чи вивезла до Москви у 1991 році, ці архіви залишаються надзвичайно цінним джерелом інформації для істориків з України та інших держав.

Ще одним важливим процесом була державна підтримка функціонування української мови в усіх сферах життя. Після невдалої спроби у 2014 році скасувати «закон Ківалова-Колесніченка», який фактично виштовхнув українську мову на узбіччя суспільного життя, уряд і парламент поступово впроваджували заходи для розвитку мови. У 2016 році уряд запровадив «мовні квоти»: мінімум 35% україномовного продукту на радіо та 50% із поступовим збільшенням до 60% на телебаченні. У 2017 році квоти підняли до 75% на загальнонаціональних телеканалах і до 60% на місцевих. Нарешті, у 2019 році Верховна Рада ухвалила закон про підтримку функціонування української мови як державної, який поступово запроваджує обов’язковість використання української мови у різних сферах життя. У 2020 році уряд призначив мовного омбудсмена й створив його секретаріат. 

Багато політиків і лідерів думок виступали проти як мовних квот, так і окремих положень нового закону про мову — зокрема запровадження її як стандартної мови обслуговування. Їхня аргументація часто зводилася до «ринкових» аргументів про те, що попит на україномовний продукт має створити пропозицію (тому підтримувати україномовний продукт не потрібно). Проте, зважаючи на значно більший розмір російського ринку та агресивне просування Росією свого культурного продукту, така аргументація видається наївною. За таких умов «вільна конкуренція» може призвести лише до поступового витіснення українського. На жаль, багато необхідних кроків у сфері захисту нашого культурного простору були зроблені лише у 2022-2024 роках, про що ми розповідаємо далі. 

З 2014 року Держкіно почало забороняти російські фільми, що містять пропаганду або до створення яких причетні люди, які підтримали російську агресію проти України, а Національна рада з питань телебачення та радіомовлення — відповідно російські телепрограми, серіали тощо. На жаль, багато серіалів і телепрограм, створених в Україні, де-факто просували російські наративи й занурювали українців у спільний із Росією культурний простір.

У 2018 році уряд створив Український культурний фонд (УКФ), який розпочав грантове фінансування культури, орієнтуючись не на процес, а на результат, тобто створення певного культурного продукту — книги, фільму, виставки, музичного альбому тощо. На сайті Фонду можна побачити всі підтримані проєкти разом із сумами витрат на них та досягнутими результатами. Це значна зміна порівняно з «традиційними» моделями фінансування культури, тобто виділенням коштів на роботу певних культурних інституцій незалежно від того, наскільки якісним та актуальним є їхній продукт. Втім, робота фонду не була безхмарною, про що розповідаємо далі.

2017 року парламент продовжив до 1 січня 2021 року податкові пільги для кінопрокату, зокрема звільнення від ПДВ прокату українських фільмів та іноземних фільмів, дубльованих українською мовою. Згодом ці пільги продовжили до початку 2025 року й, імовірно, продовжать і далі.

У сфері медіа перші помітні зміни відбулися в 2015 році, коли ВР ухвалила два закони, що мали полегшити роботу журналістам: про доступ до комітетів ВР та про посилення відповідальності за перешкоджання діяльності журналістів. Попри це, Національна спілка журналістів щороку фіксувала десятки нападів на журналістів, а представники влади користувалися такими приводами, як пандемія та війна, щоб обмежити доступ до інформації. 

2019-2024

У 2019 році новий парламент надав місцевим радам право підтримувати кіновиробництво на своїй території, а уряд запровадив іще низку змін у підтримці кіновиробників: спрямував державну підтримку виробництва фільмів через Держкіно, а не через УКФ, уможливив відшкодування чверті витрат для іноземних кіновиробників, які зніматимуть в Україні (до цього отримати відшкодування могли як іноземні, так і українські виробники, тому це регулювання стало дискримінаційним стосовно наших виробників). Втім, державне фінансування кіновиробництва за останні 5 років поступово скорочувалося (рис. 15.2), що може призвести до значного скорочення українського кіновиробництва уже в найближчому майбутньому. 

Наприкінці 2019 року Україна приєдналась до Європейського фонду підтримки спільного виробництва та розповсюдження фільмів EURIMAGES, що дасть змогу нашим кіномитцям простіше знаходити закордонних партнерів для зйомок.

У 2021 році уряд запровадив поняття «культурна послуга» та «базовий набір культурних послуг» і водночас передав заклади культури від районів до громад у рамках децентралізації. Уряд сподівається, що «найближчі до людей» заклади культури фінансуватимуть громади. Проте не всі з них у змозі це робити, зокрема навряд чи з цим викликом впораються сільські громади. На виконання цього закону в 2024 році Мінкульт за підтримки міжнародних організацій розпочав у Вінницькій і Київській областях пілотний проєкт зі створення Реєстру базової мережі закладів культури. Завдяки реєстру можна буде побачити, які області чи громади забезпечені закладами культури, а які потребують державної підтримки для цього.

Пандемія COVID-19 стала великим ударом для культури, оскільки багато культурних закладів та заходів передбачають присутність великої кількості людей. Тому влітку 2020 року уряд вирішив підтримати креативні індустрії, дозволивши УКФ надавати не лише проєктну, а й інституційну підтримку представникам цих галузей. Цей закон також розширив державну підтримку книговидання (перекладів, написання літературних творів, розповсюдження книжок тощо). У грудні цього ж року уряд затвердив перелік платних послуг, які можуть надавати заклади культури, а парламент надав креативним галузям податкові пільги, що мало покращити фінансове становище культурних установ.

На жаль, поруч із корисними ініціативами влада займалася руйнуванням інституцій, які довели свою ефективність і спроможність працювати по-новому. Показовими в цьому плані є ситуація з Українським культурним фондом і Довженко-центром. У 2021 році першу керівницю УКФ звинуватили у нецільовому використанні коштів, проте довести це звинувачення не змогли, а діячі культури подали до Державного бюро розслідувань заяву про необґрунтованість цієї справи. 

У 2021 році до УКФ обрали нову наглядову раду. До її діяльності майже одразу виникли запитання у зв’язку з розподілом грантів, оскільки рада почала переглядати результати конкурсів і відмовляти у фінансуванні переможцям, натомість підтримуючи проєкти, що програли. Через це низка культурних інституцій закликали уряд розпустити раду. Незважаючи на це, рада відпрацювала законодавчо визначений трирічний термін. Під час виборів нової наглядової ради УКФ у 2024 році громадськість пильно стежила за процесом, і тому загалом задоволена результатом. Наприкінці 2024 року Наглядова рада обрала на конкурсі директорку Фонду.

З 2015 року Довженко-центр (установа, що зберігає, досліджує та популяризує національну кіноспадщину й управляє унікальним кіноархівом) пережив значну трансформацію: він не лише став потужним просвітницьким центром і місцем проведення актуальних культурних заходів, а й почав приносити більше доходів. Проте у серпні 2022 року Довженко-центр передали Держкіно, яке видало наказ про «реорганізацію» центру, що передбачала передачу його архіву іншій установі та виселення центру з його приміщень. Незважаючи на протести культурної спільноти й громадян та на міжнародний розголос, Держкіно не призначило директором Довженко-центру Олену Гончарук, яка двічі виграла конкурс (зараз вона працює в статусі в.о.). Влітку 2023 року Держкіно скасувало свій наказ, тож наразі реорганізацію центру припинено, проте немає гарантій, що її не спробують поновити.

Після повномасштабного російського вторгнення парламент заборонив публічне виконання російської музики (й водночас дозволив УКФ підтримувати національний музичний продукт) і завезення книжкової продукції з Росії та Білорусі. Тому, незважаючи на війну, діяльність українських видавництв пожвавилася, а кількість книгарень зростає. Дослідження Українського інституту книги свідчить, що українці стали більше читати, й значно виросла кількість людей, які читають україномовні книжки.

З 2022 року росія зруйнувала понад 2000 культурних закладів та майже 1000 пам’яток культури, пограбувала українські архіви й музеї. Постраждала культурна сфера й від скорочення фінансування, а також від того, що багато артистів приєдналися до війська або виїхали за кордон. Навіть далеко від лінії фронту культурні заклади часто не можуть повноцінно працювати: музеї — через те, що евакуювали або сховали частину колекції, театри — через повітряні тривоги та ін. 

Водночас відбувся сплеск інтересу до української культури як всередині країни, так і за кордоном. А державні органи почали робити те, що мали зробити вже давно — створювати електронний каталог музейних скарбів, наповнювати електронні реєстри культурної спадщини (наприклад, ¾ об’єктів нематеріальної культурної спадщини додали до переліку вже після повномасштабного вторгнення). Крім того, у зв’язку з війною Міністерство культури склало «червоний список» загрожених культурних цінностей, а УКФ запровадив грантові програми й стипендії для відновлення культурно-мистецької діяльності та для проєктів з підтримки людей, які постраждали від війни.

У сфері медіа найбільшою зміною за цей час став новий закон «Про медіа», який наближає українське регулювання цієї сфери до європейського. Закон підвищив прозорість структури власності медіа та вніс до правового поля онлайн-ЗМІ. Він розширив повноваження регулятора (Національної ради з питань телебачення та радіомовлення), зокрема дозволив їй накладати санкції на порушників законодавства, але водночас збільшив вагу галузевих громадських організацій в ухваленні рішень. Згідно із законом, представники громадських організацій та місцевих творчих спілок журналістів входять до складу наглядових рад регіональних медіа, і їх має бути на одну особу більше, ніж представників місцевої влади. Кожне медіа, громадська організація або творча спілка може висунути одну людину на посаду члена Нацради з питань телебачення та радіомовлення. 

Ще одним кроком із запровадження європейських норм у медіасфері стали зміни до закону «Про рекламу». Ці зміни посилили заборону дискримінації в рекламі: за підбурювання до дискримінації та розпалювання ненависті на основі етнічного походження, релігії, статі, сексуальної орієнтації та інших ознак запроваджено штрафи в розмірі 10% ліцензійного збору для тих, хто має ліцензію, або від 5 до 40 мінімальних зарплат на день вчинення порушення для суб’єктів у сфері медіа. Також посилено обмеження на рекламу алкоголю (для алкогольних брендів, на відміну від тютюнових, дозволено спонсорство, зокрема і спонсорство медіа, але закон визначає низку обмежень до реклами: не показувати споживання спиртного, не повідомляти, що алкоголь може вирішити особисті проблеми чи сприяти успіху тощо), спрощено переривання рекламою фільмів та запроваджено обов’язковість маркування реклами в соцмережах. 

Крім того, закон надав право Мінекономіки боротися з порушеннями прав інтелектуальної власності в рекламі. Трохи згодом парламент дозволив рекламу мовами національних меншин (окрім російської) у місцях компактного проживання цих спільнот.

Дуже важливою зміною стало ухвалення закону про заборону релігійних організацій, пов’язаних із Росією. Втім, застосування цього закону на практиці доволі складне, оскільки Україна має залишатися у правовому полі, незважаючи на те, що РПЦ відкрито підтримує російську агресію та поширює російську пропаганду.

Що далі?

Багато років як уряд, так і суспільство не приділяли великої уваги культурній сфері, вважаючи її скоріше «віньєткою», аніж наріжним каменем національної ідентичності. Водночас Росія вкладала чималі кошти в утримання українців у спільному культурному просторі, щоб зміцнювати міф про «один народ». 

На міжнародній арені ситуація ще гірша: російська культура давно має статус «великої», тоді як про українську культуру мало хто знав до 2022 року. Це створило в західних суспільствах проросійське упередження, що призвело, наприклад, до практично одностайних прогнозів експертів про те, що Україна впаде за кілька днів, а отже, не варто надавати їй озброєння. Ситуація потроху змінюється, але Україні ще потрібно багато надолужувати.

Зрозуміло, що фінансових ресурсів у держави не вистачає. Тому, наприклад, у 2025 році порівняно з 2024 фінансування культури та кіновиробництва знизиться з 1,38 млрд грн до 593,6 млн грн: фінансування Держкіно втричі (з 618,4 млн грн до 204,1 млн грн), фінансування Українського інституту книги — у 2,6 раза (з 466 млн до 178,5 млн грн), а Українського культурного фонду — наполовину (з 215,7 млн грн до 145,7 млн грн). Також скоротиться фінансування Українського інституту, що займається культурною дипломатією (з 80 млн до 65 млн грн). 

Витрати на державну медійну сферу залишаться на рівні 2024 року, а за деякими бюджетними програмами навіть виростуть. Наприклад, на підтримку Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) планується виділити 2,1 млрд грн, що на 300 млн більше, ніж у 2024 році. Марафон «Єдині новини» й телеканал «Дом» отримають понад 1,5 млрд грн, як і в 2024 році. Натомість бюджет каналу «Рада» й газети «Голос України» буде скорочений: 78 млн грн у 2025 році порівняно зі 198 млн грн у 2024 році. Фінансування медійного регулятора — Національної ради з питань телебачення та радіомовлення — скоротиться на 7 млн грн (3%). 

На нашу думку, такий «перекіс» фінансування на користь телебачення не відповідає теперішній ситуації, адже телебачення загалом і телемарафон зокрема стрімко втрачають і аудиторію, і довіру. Натомість участь українських фільмів у міжнародних кінофестивалях чи наявність перекладів наших книжок у закордонних книгарнях привертають увагу до України. Тому фінансування телемарафону цілком можна скоротити на користь більш «статусних» проєктів.

Водночас для фінансування культурних проєктів можна залучати кошти приватних та міжнародних організацій, як, наприклад, робить УКФ, отримувати грантові проєкти Євросоюзу (програма Креативна Європа Україна, Horizon Europe) та інших донорів. Для цього в державних органах і культурних інституціях потрібно налагодити процеси співпраці з донорами — від пошуку організацій, які можуть профінансувати певний проєкт, до звітування. Отже, там мають працювати менеджери, які розуміють, як організовувати й просувати культурні проєкти. Залучити таких людей допоможуть прозорі процедури добору і надання їм свободи дій. Крім того, варто розвивати проєкти державно-приватного партнерства в культурній сфері, адже в Україні чимало компаній, що можуть не лише створювати якісний культурний продукт, але й просувати його.

Ще один значний пласт роботи в культурній царині безпосередньо пов’язаний з війною: це збереження цінностей, які є на підконтрольній території, та повернення артефактів, украдених Росією (так, лише з Херсонського краєзнавчого музею окупанти вивезли понад 23 тисячі експонатів).

Захист культурних цінностей в Україні регулюється законами «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини». Ці закони не містять чітко прописаних механізмів захисту культурних цінностей під час війни. Вони описують загальні заходи із захисту, збереження, реєстрації та відповідного використання об’єктів культурної спадщини, такі як запобігання руйнуванню або пошкодженню культурних об’єктів, їх консервація та реставрація. У 2023 році до першого з них додали норми, що уможливлюють ведення реєстрів культурної спадщини, а другий не оновлювався з 2012 року. 

Нещодавно уряд вніс до Верховної Ради декілька законопроєктів, які посилюють роль місцевої влади у збереженні культурної та археологічної спадщини (вона зможе штрафувати недбалих власників на значні суми або забирати у них ці об’єкти), дають змогу їй захищати об’єкти, які не є культурною спадщиною, але є історично цінними, та пропонують створити реєстр художніх народних промислів. Сподіваємося, парламент ухвалить ці законопроєкти найближчим часом.

Також потрібно оновити постанову Кабміну від 2013 року, що регулює евакуацію, а саме, визначити в ній алгоритм евакуації культурних цінностей та ресурси, які для цього можна залучати.

Крім того, потрібно внести до кримінального законодавства поняття «злочини проти культури». В чинному Кримінальному кодексі не передбачено покарання за напади на культурні об’єкти під час війни, їх використання для військових цілей або розграбування. Це створює правовий вакуум, який потрібно заповнити.

Створення електронних реєстрів закладів культури, музейних цінностей, нематеріальної спадщини тощо можна тільки вітати. Це дозволить не лише відновлювати чи розшукувати культурні цінності в разі втрати а й, наприклад, робити віртуальні екскурсії музеями й таким чином популяризувати українську культуру (приклад якісної роботи з реєстром — мапа нематеріальної культурної спадщини України). 

Нарешті, в рамках загальної стратегії «відбудовувати краще, ніж було», необхідно відбудовувати пошкоджені заклади культури таким чином, щоб вони були інклюзивними, щоб усі громадяни мали доступ до нашої культурної спадщини.